Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук
Цей розділ має бути тринадцятим, бо число тринадцять – диявольське, а ми на тому болоті пережили душевне по трясіння, жах від якого не вимивається в мене й зараз, коли мережу ці рядки, бо якщо раніше блукали в лабіринтах, із яких добре знали вихід, а блукання наші – роздуми, забави мисельні та й оповідки – були лишень цікавою грою, в яку ми гралися, ніби дорослі діти, то там, на болоті, пізнали страх не навіяний, а справжній.
Саме болото було дивовижне – безмежна площина з водяними плесами, острівцями, купинами, поросла рідкими, невисокими деревцями – вільха та берізки, – з очеретяними хащами, густо пахло тут прогнилою водою.
Над головою з'явилася сорока й заскрекотала – ця сорока потім супроводжувала нас проздовж усієї дороги. Теодорит, перш ніж ступити у воду, підняв із трави міцну, високу, очевидно, ним-таки покинуту тут палицю й наказав нам ви рубати подібні палиці й собі, бо наші подорожні для переходу не годилися як замалі. Созонт мав у мішку невелику сокиру, тож із цим упоралися легко. Теодорит уклякнув на молитву, а ми разом із ним – молилися старанно й щиро, бо в кожного з'явилася непевність, у мене принаймні напевне.
– Стежка може бути вузька й хитка, через це ідіть за мною крок у крок. Спершу намацайте твердь, а тоді ставайте. І, тільки міцно опершись ногою, пересувайте вільну.
Виладнувалися так: перший ішов Теодорит, за ним Созонт-диякон, потім Павло, за Павлом я, Кузьма ззаду. Созонт пішов перед Павлом, був-бо грубший за нас і хотів вивірити стежку своєю вагою, мені ж наказав стежити за Павлом, щоб, Боже борони, не вдарила його падуча в дорозі. Кузьму, гадаю, Созонт поставив останнім, щоб віддалити від Теодорита – мусив-бо зважати на погрозливі нахвалки юнака. Той же у наше уладження не втручався; зрештою сміливо ступив у воду, і ми пішли вервечкою, один з одним, неквапно переступаючи ногами. Стежка виявилася досить тверда, але збурена вода пухирилася й видавала із себе сопух, який діяв на мене, а може, й на інших запаморочливо. Теодорит же ішов упевнено, хоч і обережно, ні разу в наш бік не озирнувшись; ясна річ, що ніяких балачок не вели. Часом вибредали на острівця і робили перепочинок. Над нами набридливо й невідступно простувала, скрекочучи, сорока, і в тому скрекоті також була якась невиясна тривога, хоч на одному з острівців під час перепочинку Теодорит сказав, що ця сорока – перший йому провідник, коли треба бути обережнішим.
Ліс, із якого вийшли, швидко згубився із визору, і ми опинилися між болотяного моря, в усі кінці не видно було країв, а тільки напівпрозорі, хирляві деревця чи купиння очерету. Над нами вилася хмара комарів і боляче жалила в обличчя та руки, на пораду Теодорита, ми омивали вряди-годи відсолонені місця водою, від чого болотяний смак стояв на вустах. Але йшли ми поки що без пригод; стежка нас утримувала, Павло був спокійний, важче мався Кузьма, бо наша подорожня одежа хоронила тіла від комарів надійно, а в нього – блага і з дірками, а коли вибредав на острівця, то здирав із босих ніг і з голінок п'явок, від чого литки його кровоточили, але він до такої придибенції звик і начебто відчував від того задоволення: і тепер уважав, що п'явка доброї крові не смокче, а тільки зіпсовану; щодо комарів він такого переконання не мав, обличчя й шия його порозпухали від комариних укусів, хоча він змочував їх водою. Час тягся невимовно повільно, над головою стояло сонце, небо чисте, без жодної хмарини, але спека нам не дошкуляла, бо мокли весь час у воді, яка, хоч і тепла, достатньо нас освіжала.
Так ішли цілий день, нарешті вибралися на більшого острівця, де назбирали хмизу і нарубали гілок із сухостійного дерева, – запалили вогонь на кострищі, де, певне, не раз палили ватру перегрини, які пробиралися через болото до святого Микити. Тут зварили кулешу й поїли всі, окрім Теодорита, який сказав, що він їсть тільки самий хліб та воду, – ми хлібом його й пригостили, але і його їв неохоче. Дивно було те, що комарі його не чіпали, хоч мав голі руки, шию й обличчя. Поївши хліба, він стояв, уклякнувши на молитві, але молився не голосно, а подумки: вуста ворушилися, очі мертво розширені, шкіра обличчя жовта, як пергамен, на якому я стільки написав слів та намалював орнаментів і малюнків.
Сорока над головою безупинно скрекотала, в цей час до неї долучилася друга, в подальшій дорозі вже супроводжувало нас їх дві. У час цього великого відпочинку Созонт попросив, щоб Теодорит розповів нам ще кілька історій про святого Микиту. Той згідливо кивнув головою і повідав історію про матір преподобного Катерину, яка після смерті чоловіка вирішила розшукати сина, бо він у них одинак і нікому стало вести в Черняхові господарства. Довго блукала, розпитувала і, не знаючи, що святий Микита її син, вирішила дістатися до нього, пішовши, як оце ми, через болото. Микита спершу не хотів до неї признатися й говорити, сказавши, що жінкам тут не місце. Мати відійшла з його визору й там сиділа плачучи, бо материнське серце не відпускало її з цього місця. Тоді святий вирішив до неї признатися і послав Теодорита, щоб їй сказав:
– Я твій син, котрого шукаєш, але не сподівайся, що по вернуся, бо від світу я відрікся. Не журися за мною, мати моя, коли будемо достойні, побачимось ув іншому місці, кращому, на небесах.
Але вона, пізнавши, що віднайшла сина, заволала, й за кричала, і заголосила, просячи побачитись із ним. Тоді блаженний удруге послав Теодорита і мовив через нього:
– Почекай трохи, мати моя, в мовчанні. Можеш виглядати мене від загорожі.
І вона лягла біля воріт загорожі й пролежала там, не беручи ані їжі, ані питва, три дні й три ночі. А вранці четвертого дня послала до сина сказати, що, коли не спуститься до неї, щоб побачитись і перемовитися словом, вона помре. Але й тоді не спустився до неї блаженний, і вона тихо й безмовно віддала свій дух Господу. Коли про те довідався преподобний, звелів принести її до стовпа і, згори дивлячись на неї,
