Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

й не простодушний і запальний це Кузьма, якого можна було дрочити у дискурсах, – була в юнакові якась тверда, перетворена у камінь пітьма, збурювати яку увіч небезпечно. Можливо, від відчуття цієї пітьми і збуривсь у нас страх, а зовсім не від оповідженої байки. Бо й справді, щось було в тому юнакові несусвітне, від нього текла якась сила, притому потужна, загадкова і не до пізнання. І я згадав слова пророка Амоса: «Він не світло, а темрява». Признатися, я завжди міряв людей світлоностістю і темрявоносністю і за життя переконав ся, що не буває тільки однаково – у кожного з нас своя темрява, але кожен із нас не без світла – в одного більше світла, в іншого – тьми, бо й день не без затінків і темних закапелків, а ніч не без світла: свічки, місяця, зір, світляків – усе це речі прості. І тільки інколи з'являється людина, від якої потоками струмує світло і щедро наповнює інших, як порожні посудини. Так само лише інколи з'являється люди на, повна глупої пітьми, і так само наповнює посудини душ ближніх, але вже тьмою. Значно пізніше я довідався, що причина юнакової пітьми була простоз'ясна, та й у вимірах його темрявоносності я помилився. Але про це буде далі.

Отож ми пішли за ним через ліс по досить слабко утоптаній стежці і могли вільно розмовляти. Правда, юнак звелів нам дивитися під ноги, особливо босому Кузьмі, бо тут водяться отрутні змії, від укусу яких людина дубіє і швидко покидає світ. Це додало нам страху, а він тим часом оповів рівним і, як усе в ньому, неживим голосом дві історії із зміями, що стосувалися житія того-таки Микити.

Якось привели до Микити жінку із обличчям таким зеленим, як трава чи листя. Згодом виявилося: таке ж зелене було й тіло її, бо й руки були зелені, а жінки казали, що й уся вона. А причина та, сказав юнак, що вночі, бувши спрагла, випила із водою малу змійку, і та почала рости у її череві – від того й зеленіла шкіра. Знахарі та шептухи сільські скільки не трудилися біля неї – нічого не змогли вдіяти, отож єдина надія залишалась у неї на святого.

– Коли ж я розповів йому про цю жінку, – мовив юнак, – він, не дивлячись і не оглядаючи її, бо має до жінок невимовну відразу, сказав: «Напоїть її від води святого місця! І хай молиться від ранку до вечора».

Жінку напоїли вранці, вона молилася без їжі й питва цілий день, а ввечері, коли заходило сонце, почала тіпатися і впала, широко розтуливши рота. Люди бачили, як у тому роті з'явилася зміїна голова, висунулася й засичала. А тоді поповзла з рота, і була на три лікті довжиною. Коли ж виповзла, зелена барва з її лиця почала спадати і зникати, і шкіра її стала звичайна. Змія ж поповзла до огорожі святого місця, скрутилась у клубок і здохла.

Друга історія була про змія-полоза, який жив у тутешньому болоті. Був він на дванадцять ліктів, і там, де проповзав, в'яла трава, а де гніздився, більше на тому місці не росла. Нападав на людей та худобу, чавлячи їх і випиваючи з них кров. І загналася в ліве око його скабка із дерева і творила йому велику болість, бо око його те загнило. Тоді він вийшов із болота й поповз до огорожі святого місця, а там хилявся й мотав головою, ніби просив милосердя у святого Микити. Святий зійшов зі стовпа, щоб подивитися на нього, хоч зі стовпа він дуже рідко сходить, і торкнувся ока пальцем. І випала дерев'яна скабка, і звівся полоз ставма та й уклонився святому. І відтоді лежав біля загорожі, нікому не шкодячи, кілька днів, аж доки око його не очистилося від гною. Тоді поповз у болото і вже ніколи не нападав на невинних людей та худобу, а тільки на тих, що йшли до святого без віри чи з кривомислям. Ото кажуть, що він таких у болоті й топить.

Тоді не втримався Созонт і запитав:

– Як же визначаєте, чи людина з вірою йде чи з невірою, з кривомислям чи без нього?

– По тому й визначаємо, – коротко відказав юнак. – Люди із вірою проходять до святого й відходять від нього вільно, а людей лукавих болото із змієм пожира.

– А, крім цього мірила, чи маєте інше?

– Лукавство в людині – це дух, – мовив юнак. «Блаженна людина, – сказав Давид, – як нема в її дусі лукавства». А духом людина дихає; оцей-бо дух змій-полоз, за наущенням Господнім, його в людині й прочуває, й прочитує.

– Але той-таки Давид сказав, – мовив Созонт, – «Не розпалюйся гнівом на людину, що виконує задуми злі».

– Це заповідь людині, – відказав юнак. – Судимо не ми і не святий Микита – оружжя Господнє, а Бог. «Бо витяті будуть злочинці, – каже той-таки Давид, – а ті, хто вповає на Господа, – землю вспадкують. А ще трохи – і не буде безбожного!»

Це було мовлено голосом рівним і байдужним, але в ньому прозвучав голос заліза. І знову я відчув доторк страху, непояснимої тривоги, що заполонила.

Диякон Созонт отямився і мовив примирливо:

– Воістину повчальні твої притчі!

– Чи записані вони в тебе до житія святого Микити, яке складаєш? – спитав юнак.

– Ні, бо цього не відав.

– Що ж звідав?

– Небагато. У Черняхові довідався від отця Івана, священика тамтешнього, про дитячі роки святого, а від Кузьми, котрий іде з нами, про його пробуття в Жидачівському монастирі. Коли маєш бажання і поки не дійшли до болота, розкажи: що було до того, як святий знайшов це місце?

– Моє послушання, – мовив юнак, – скрізь і всім оповідати житіє святого.

Розділ дванадцятий,
у якому подається оповідка юнака про Микиту Стовпника, тобто як він Стовпником став

І юнак розповів, що після вигнання із монастиря ходив Микита по відлюдних місцях та вертепах, доки не знайшов безводну криницю,