Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук
Уранці почали повертатися із лісу люди, вони були на конях, дехто вів на прив'язі корову, яку встигли захопити при втечі. Допомогли людям зібрати мертвих, а диякон Созонт, хоч і не був ієреєм, відспівав погріб над загинулими – священик цього села був забитий також. Люди нам дякували, по гостили як могли та вміли – гостини ці були смутні. Тому затримались у селі на ще одну ніч, але сторожі своєї вже не виставляли – стерегли село місцеві люди. Цілий день у селі стояв плач і лемент, тривожно ревіла уціліла худоба й гостро пахло згарищами.
Були потомлені й розтривожені, через що не могли заснути, тому Кузьма викликався оповістити історію про святого, яку він знав і яку пережив, як казав, у своєму Жидачівському монастирі. Притому Созонт признав, що подібної він у книжках не прочитував, отже, признав її за автентичну, а може, вчинив так, щоб не збурювати гарячого Кузьминого норову.
Розділ десятий,у якому розповідається про кухаря Калістрата, який побував у раю
Калістрат був сином простих батьків та й сам простий, у монастирі служив у поварні, маломовний, смиренний та роботящий, а визначався ще й тим, що кожному пропонував допомогу, через що деякі недобрі серцем ченці ним користувалися як рабом, понуджуючи, але він усе виконував безвідмовно – і це окрім основної роботи; ще й мав звичку дякувати тому, хто ним користувався. Молитви й посту ніколи не полишав, ходив трохи зігнутий, виставивши вперед бороду, ніби не хотів, щоб та борода терла йому одежу на шиї. З нього любили покепкувати, лаяли його, часом через дрібниці били, тоді він видавав із горла якийсь пташиний кавкіт; але ніколи не оборонявся, не відповідав напасникам гострим словом, отже, був плохий та благий, а в цьому жорстокому світі заведено, що чим благіша людина, тим більше лиха на неї падає, і чим беззахисніша, тим більше його доводять, як це буває і в тварин, і в птахів: слабкого забивають, а сильний росте. Такий був і Калістрат, і, хоч усім хотів допомогти й прислужитися, мали його за останнього, глумилися і зневажали, забувши євангельську істину, що «багато хто з перших останніми стануть, а останні першими», [10] а Христос велів приходити й сідати на останньому місці, бо «хто підноситься, буде впокорений, а хто впокоряється, буде піднесе ний». [11]
Історію ж оцю оповів Кузьмі один ієромонах Автоном, що жив у їхній обителі і мав до Господа одне тільки прохання: щоб той у якийсь спосіб дав пізнати, чи існують і справді у потойбічному світі рай та пекло, а властиво, не так пекло, як рай, тобто Автонома вельми цікавило: чи його іночі подвиги, відстороненість од світу та життя, убогість та нікчемне існування і справді дістануть після смерті вічну мзду, чи підуть на вітер. Навіть у розмовах із Кузьмою Автоном казав:
– Є тільки одна річ для поживи подвижництва: увіритися, що рай – не вигадки перестрашеної смертю людської істоти, окрім цього, немає важливого. Бо коли оповіді про рай – людські байки, то й відрікатися від світу нема жодної рації, а треба цей світ і життя любити, а не зневажати, не тікати від нього, а йти у нього, не уникати людей, а йти між них, не про рай посмертний гадати, а про рай, створений при допомозі розуму та добродійностей у живому світі, а монастирі всі позачиняти, ченців розігнавши.
– Отже, хочеш служити людям, не Богові? – спитав його Кузьма. – І, коли не віриш у Божий рай, чи не є це невір'ям у Бога?
– Не вірити у Бога може тільки кривий розум, – сказав Автоном. – Адже світ живе у чиїсь волі і за твореними кимось законами. І цій волі улягає не тільки людина, але й кожна комаха, й рослина, кожна непотрібна бур'янина, та й творення плоду, що зумовлює продовження життя, чиниться за працею людською, але не за волею її, а таки Божою. Адже у зрослій насінині заховується рослина року майбутнього, і не тільки стебло з листям, але й новий плід, і все це у невсяжній різноманітності плодів та видів. І чи не кривий розум сказав, що служити добродійності й плекати розум та добрий лад на землі – не є служенням Богові. Отож мене й мучить сумнів, – мовив Автоном, – чи не диявол шепче нам ненавидіти живий світ, творення Боже, велике з великого, а любити Бога, відкидаючи та зневажаючи світ, щоб досягати благ, яких ніхто не бачив і не пізнав із живих?
І так багато думав про це ієромонах Автоном, що одної ночі мав собі видіння: побачив дивної краси долину, порослу лісами з плодових дерев, полями з усіляким їстівним зелом, з квітами, яких було аж так багато, що покривали вільний простір. І побачив він дорогу, що текла між того багатого краю, а по ній ішов, спираючись на патерицю, отой кухар Калістрат, що його всі зневажали. Сам же Автоном ніби пролітав над тим чудовим краєм, але, вражений зустріччю з Калістратом, приспустився до нього на крилах своїх, був-бо в образі птаха, і спитав:
– Куди це ми, брате Калістрате, потрапили з тобою? Чи ж не у рай?
– У рай, отче, в Божий рай, – сказав Калістрат.
– Залетів сюди уві сні, – сказав ієромонах, – а як ти, живим бувши, сюди потрапив?
– Великою благістю сюди покликаний, – сказав Калістрат, продовжуючи йти дорогою, тоді як Автоном пурхав над ним пташкою, – бо тут є обитель Божих вибранців.
– Отже, ти вмер? – спитав Автоном. – Не може сюди потрапити живий.
