Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

Отже, на восьмий день вийшов ігумен і запитав, звідкіля він і куди йде, як зветься, чи не вчинив нічого лихого, чи не тікає від панів своїх?

Микита ж упав у ноги ігуменові і сказав із слізьми:

– Нічого лихого не вчинив, отче, але шукаю місця, де б міг трудитися на Бога. Введи до свого монастиря і вели мені всім послужити.

Тоді ігумен узяв його за руку і ввів до монастиря.

– Я це бачив, – сказав гордо Кузьма, – на очі свої. – І виставив до нас круглі очка, які переможно сяяли.

– А чи не був той ігумен картавий? – спитав байдужно Созонт.

– Ні, він був солодкомовний, як Золотоуст, – гордо повів Кузьма.

– Тоді в нього була на лобі близна від удару татарської шаблі.

– Але звідки ти знаєш! – аж підскочив над дорогою Кузьма.

– Гадаю, що сталося це в Жидачівському монастирі, – рівно й спокійно мовив Созонт.

Кузьма подивився на нього з жахом, круглі очка його стали несамовиті.

– Починаю тебе боятися, Созонте! – сказав, власне, ви гукнув він. – Що ти за чоловік?

– Грішний, як і всі люди, – просто сказав Созонт.

– Але чому так цікавишся святими?

– Хочу написати про них книгу, Четьї Мінеї, – мовив Созонт. – Тобто книгу такого байкотворення, яке східною церквою дозволене.

– Вважаєш житія святих байками? Через це й грішний? – спитав, хитро схиливши голову, Кузьма.

– Хочу, щоб вони не були байкотворними, – мовив Созонт.

– Отже, шукаєш у них облуди? А по-моєму, тобі треба не облуди у святих шукати, а слави, за це тебе Бог і благословить.

– Хочу написати про них правду, – твердо сказав Созонт. – Бог за правду не карає, а за облудне хвалення не благословить. Бо сказав Ісус: «Годиться нам виповнити всю правду», – а ще в проповіді на горі: «Блаженні голодні і спрагненні правди», – а ще шукати не тільки людської, а Божої правди, щоб служити йому у святості таки по правді, бо той, що чинить по правді, приємний йому. Чому гніваєшся на мене, Кузьмо?

– Тому, що підозрюєш мою правду. А я оповідаю те, що на власні очі зрів.

– Тоді оповідай і не підскакуй, Кузьмо. – На обличчі Созонта знову виникла його ледь помітна посмішка.

Але криничка душі Кузьмина знову була скаламучена, і він мав перечекати, поки намул не осядеться на дно.

Ми з Павлом ішли мовчки, я був задивлений на чудовий світ довкола мене, око вихоплювало химерно вигнуті лінії, витонченість листка, чи хвоїни, чи прокладеної вздовж дороги тіла стежки, а найбільше мене вражали сухостійні дерева, котрі траплялися вряди-годи, – були вони ніби вузлуваті постаті химерних небувалих істот, застиглі в молінні до неба з його незбагненною глибиною; більше того, відчувалося, що сухостійні дерева зовсім не мертві, поки ще стоять і нагадують щось чи когось і поки моляться. Принаймні деякі з них милість на молитву свою прийняли, і прикорені їхніх стовбурів були огорнуті молодими літоростями, дивно вибуялими, соковитими й густими. Павло ж ішов заглиблений у себе, і я почав побоюватися, чи не вдарить його й сьогодні падуча. Він ніби почув мене, зирнув, усміхнувся і кивнув.

– Усе гаразд? – спитав його я.

– Усе гаразд, – відповів. – Хіба трохи мені зимно.

– Це тому, що вночі перемокли.

– Микита був прийнятий у монастир, – заговорив раптом Кузьма, – усім корився, служив, навчився письма, а перед цим із уст вивчав цілого Псалтиря. Мав сімнадцять років од народження, а тіснотою іночого життя дійшов, що всіх нас перевисив.

– Мало б бути йому вісімнадцять років, бо так пише Теодорит про Симеона Стовпника, якому Микита наслідував, – мовив Созонт.

– Чому все звіряєш за книгами, брате? – знову спінився Кузьма. – Нічого не відаю про Симеона Стовпника і сумніваюся, що Микита про нього знав.

– Оце мені й цікаво довідатися, – сказав Созонт.

– Але чому, брате, – гаряче сказав Кузьма, – не може бути подібностей поза книжними історіями. Той і той були ченцями, отже, мали прийти до монастиря і жити там, а життя там однаке. І той, і той почали жити подвижницьким християнським життям, а воно твориться на основі спільній – науці Христовій. Коли ж люди однаково живуть, то й повторювальність дій у них може бути.

Созонт засміявся.

– Смієшся з моєї глупості, брате? Не боїшся гріха гордині?

– Боюся! – мовив Созонт. – Але не з тебе сміюся, а радію, що Господь зволив, аби я став п'явкою, щоб висмоктати глупоту твою. Радію, бо мудрі сказав слова.

І Кузьма раптом запишався, як хлопчик чи та ж таки примхувата дівка. Аж помолодшав, і вперше його ворочкастий рот розсунувся.

Він по-доброму всміхнувся:

– Отже, все знаєш, – сказав м'якше. – Але Богом клянуся: не з книги розповідаю, яку хтось там написав.

– Теодорит, – мовив, усміхаючись, Созонт.

– Хай і так. Кажу, що сам бачив… Ми приймали їжу раз на день, ввечері, ліпші із нас, а я до них не належав, – у третій день, а Микита перебував не ївши цілий тиждень.

– Звідки знаєш? – гостро спитав Созонт. – Сам звіряв?

– Сам не звіряв, але всі так говорили.

– У поговорі правда тільки присутня, – буркнув Созонт. – І є поговір правдивий, а є облудний. Батьки його не шукали?

– Два роки шукали, але Бог його покривав, потім батько, казали, помер з тієї печалі.

– Хто казав?

– Сам мені оповів. Прийшов до нашого монастиря чоло вік із Черняхова, розпитував за Матвія, тобто Микиту, й оповів.

– Про життя його в Черняхові трохи знаю, йшли ми через це містечко.

– Розпитував про нього?