Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

– Він витримав спитування, – сказала пані. – Вдягніть його!

Служниці підійшли до мене, одна натягла сподні, а друга сорочку, притому та, що натягла сподні, торснула мого мертвого пстручка і засміялася зневажливо. Потім вони схопили мене за руки й підтягли до стіни, де й обіперли об камінь. Тоді я розплющив очі й побачив, що переді мною сидить по-турецькому загорнута в мою рясу пані, а позад неї, з однієї руки і з другої, так само по-турецькому сидять, застигши, її прислужниці. Очі в пані стали сумовиті, задивилася вона кудись поверх моєї голови і заговорила протяглим голосом:

– Тепер можу все розповісти, бо звірилася: не бісом ти до нас присланий. Я, юначе, з-під Луцька, мала чоловіка, жили ми досить заможно, але мали й біду: родинну ворожнечу із сусідом, котрий правувався з нами за наше село, а коли не зміг нічого досягти правно, почав погрожувати, що вижене нас із помістя силою. І сталася з моїм чоловіком лиха пригода, вкусила його в лісі гадюка, й помер він у страшних муках. Мала я двадцять років тоді, тяжко вразила мене ота смерть, дні й ночі плакала – одне через невідшкодовану втрату, а друге, що залишилася бездітна.

Вона втерла очі, похилившись, а дві її служниці схитнулися на мить, однак обличчя мали ніби з каменю тесані.

– І от той наш сусід наслав на наш двір своїх слуг, які, оточивши обійстя, сказали мені через посланця: «Або пустимо ваше гніздо з вогнем, або заберемо тебе із собою до нашого пана, бо він тебе вподобав».

– Хай мине моя скорбота, – сказала я посланцю, – а тоді чекатиму від нього старост.

Посланець розсміявся, показуючи великі зуби.

– Мій пан хоче, щоб ти стала його наложницею. І без усіляких умов та обіцянок.

Тоді я помолилася подумки Господу нашому Ісусу Христу, щоб звільнив мене з такої напасті од насильника, котрий хотів мені душу й тіло розтлити.

І знала я добре, що той навісний здійснить своє слово: коли не піду до нього, пустить із димом село мого чоловіка покійного, а що слуги мої не захочуть цього йому допустити, повбиває і їх, і все це ляже довічним каменем мені на карка. Піти ж у наложниці я тим більше не могла, бо немає більшої ганьби для чесної жінки, як стати наложницею ворога дому її, хоч я в цьому роді й прийшла була. Але чоловік мій любив мене й жалував, і я пізнала з ним щастя – ні, не витримав би він у потойбічному світі, коли б розділила тіло своє з напасником його, помстився б на мені тяжко…

Вона знову замовкла, дивлячись у землю, а служниці тим часом і м'язом не зрухнули.

– І як ти з цієї біди вийшла? – спитав я.

– Сказала: хай вийдуть усі з покою, скажу тобі, посланцеві, сокровенну річ.

І його, й мої слуги вийшли, а я мовила:

– Твій пан мені давно на оці, і воліла б, щоб по скорботі прислав до мене старостів. Коли ж того не бажає, з радістю піду до пана твого, бо захоплена його мужністю і вродою. Але тепер хворію по-жіночому, отже, нечиста є, в ненастанній кровотечі пробуваю. Хай потерпить п'ять днів, поки очищуся, тоді з радістю піду до твого пана і буду йому люб'язна й покірна. Коли ж хоче з'єднати свій і мій маєток, то хай потерпить, поки відбуду час скорботи, і подам його старостам рушники.

Посланець знову засміявся, показуючи великі зуби, і мовив:

– Гадаю, пан мій почекає тиждень. Але не здумай його одурити, бо, коли його дурять, несамовитий стає.

– Знаю норов твого пана, – сказала я твердо. – Іди й перекажи, що тобі повелено.

Він вийшов, і я мала спокій на тиждень. Тоді вчинила таке: порозпускала слуг, добре їм заплативши значною частиною грошей, які були при домі, лишила з собою тільки цих двох, котрих зі мною бачиш, бо не захотіли мене покинути, решту майна роздала селянам своїм, що були в послушенстві, і жебракам. Прикликала свого родича і страшними клятвами закляла його, щоб продав мій маєток і кошти від дав на якийсь монастир – на будівництво храму, для чого й заповіта склала, записавши його у Луцькі гродські книги. Це все робила ховано, щоб не сполошити свого ворога і щоб не учинив він ґвалту, а тоді ще раз спитала цих двох служниць: чи підуть разом зі мною куди скерує мене Господь. І вони ще раз згодилися доброю волею не покидати мене. Вночі вирушили в дорогу і зробили це вчасно, бо наш лютий ворог щось зопідозрив і послав тієї ж ночі загін своїх слуг по мене, і цей загін мало не наскочив на нас – ледве встигли сховатись у придорожній канаві. Отже, слуги застали мій дім і маєток опечатані возним в імені короля, його милості, ми ж подались у бік Карпатських гір, і Бог привів нас у це без людне місце, де й прожили десять років, доки не приснився нам оповіджений тобі сон і доки не привела доля до нас тебе. Одежа наша за ці роки зітліла на нас і відпала, отож живемо як нас Бог народив.

– А що ж ви тут їли? – спитав я.

– Бог нам посилає харчу за промислом своїм улітку. Що збираємо, а що приносять нам птахи, що свіжим уживаємо, а що сушимо. До того вибираємо з дупел мед, а дичини не полюємо, бо не маємо чим, та й відреклися від м'ясива.

– І ніхто за десять років вас не відвідав?

– Вже казали: один відвідав, але зловмисно. Його Господь покарав.

– Господь чи ви?

– Господь. Але гріх несемо ми… Про це розповімо не тобі, а отцеві-сповіднику.

– Чому ж не пішли до монастиря, якому