Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук
Це була перша проповідь диякона Созонта, яку я вислухав од нього, – згодом він їх прокаже нам ще не одну. Признаюся, був я вражений нею, так само й Павло, а ще більше Кузьма. Його круглі очка запалали, як два вогники, і він не так слухав, як пив мовлені слова. Зрештою, втягнув у себе з присвистом повітря крізь отой єдиний свій зуб і раптом упав до Созонтових ніг, обціловуючи їх.
– Вибач мені, брате, – скрикнув деренчливо, – що назвав тебе сатаною. Ти справді п'явка, що відсмоктує мою глупоту. О, ти не сатана!
– Амінь! – сказав Созонт, і на його освітленім вогняними сполохами обличчі знову з'явилася ота мала, ледве помітна усмішка.
Розділ восьмий,у якому Павло оповідає про чудо, яке він ніби бачив своїми очима в Карпатських горах
Це сталося тоді, оповів Павло там, біля запаленого вогнища на галявині, коли я прийшов у Скитський монастир, який звуть ще Манявським, і став у ньому послушником. І от, зайшовши до саду, який старанно плекали святі отці, побачив пташок, що сідали на дерева, відламували плода із гілочкою та й відносили геть. Я спитав тоді отця-садівника:
– Чому не проганяють птахів, котрі шкоду роблять?
– Сад добрий, – відказував той мені. – Стачить і для нас, і для Божої птиці. Ще в книзі Буття сказано: «Вчинив Господь Бог із землі все птаство небесне», і «Не оскверняйте душ пташок», – сказав він у книзі Левит.
Тоді я спитав отця-садівника:
– Чому ж птиці не їдять тут плодів, а ламають з гілочкою та відносять?
– Це вже десять літ вони так чинять.
– А може, десь у горах є святі мужі, – мовив я, – яким ці птахи плоди й носять?
– Коли так, то це у волі Божій, – відповів отець-садівник. – Не треба нам у те втручатися. Якщо так є, хай буде.
Був я тоді молодий і ще не міг стримати своєї цікавості. І от, бувши якось вільний од послушенств своїх, засів у саду й побачив, як прилетів ворон, відламав плода й полетів із ним. Я ж вирішив за ним простежити. Це не тяжко було чинити, бо ноша ворону була незручна, отож він перелітав з дерева на дерево, на кожному сідав, перепочиваючи, – я ж невідступно й тихо йшов за ним, не спускаючи з ока. Так дійшов до великої прірви, в яку не було стежок, ворон полетів туди із яблуком, і я подумав, що не побачу більше його. Тож сів на краю прірви відпочити й помилуватися чудовими бескидами; коли ж невдовзі ворон вилетів із прірви, але без плоду. З безділля кинув я у прірву каменя, і той покотивсь униз із шумом, зрештою десь глибоко впав на землю. І тоді знизу пролунав жіночий голос, від якого я у трепет прийшов.
– Коли ти є християнин, не вбивай нас.
– Хто ви є? – гукнув я у прірву.
– Коли хочеш побачити одну з нас, скинь одежину, бо нас тут троє і всі ми голі.
Я зняв із себе одежину-рясу, загорнув її в каменя і скинув донизу. Тоді жіночий голос сказав:
– Іди вздовж кручі праворуч. Там знайдеш стежку і зможеш спуститися до нас.
Я пішов краєм прірви й невдовзі побачив ледь видну стежину. Вона вела в ущелину, тож, хапаючись за каміння, спустився нею, хоч стежка була вельми тісна, і кілька разів я з неї ледве не зірвався. Спустившись, побачив розколину, що творила ніби печеру, і при вході в неї стояла постать, загорнена в мою рясу – притому так, що й обличчя своє ховала. Коли ж підійшов ближче, то жінка – а що це була жінка, я судив з голосу, який чув перед цим, – уклонилася мені й попросила зупинитися на віддалі, бо вона сховала своє грішне тіло, а її сестри ні, вони ж цілком оголені. Я сів на камені на віддалі, щоб добре чути голос, і запитав:
– Звідкіля ви тут узялися і як довго пробуваєте?
– Пробуваємо тут десять років, а де взялися – це довга історія. Якщо хочеш, оповім, тільки не підходь до нас.
Я спитав, чому не хоче підійти до мене ближче вона, щоб не довелося їй оповідати вельми звищуючи голос, на що вона сказала, що не впевнена, чи не маю я підступних думок. Я поклявся Богом, що злопідступних думок не маю, і я їх справді не мав, але тут без будь-якого попереджувального сигналу мене схопила моя хвороба. Я впав – і тілом моїм пройшли корчі, відповідно втратив цілком пам'ять, і що було зі мною – не, відаю. Коли ж отямився після сну, бо після нападу, як кажуть, я сплю, побачив, що лежу в їхній печері, вкритий власною рясою, а коло мене клопочуться троє цілком голих жінок: старша, із сухими, звислими персами, схилилася наді мною, даючи напитися, а дві молодших стояли, дивлячись на мене з цікавістю.
– Де я? – спитав, вельми