Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

– Ми вибираємо чи вибирає нас? – запитав я.

– Це у волі Божій, – коротко відповів Созонт. – Волю діяти він нам усе-таки дав.

– Але я боюся, – тихо мовив Павло. – Коли й справді в мені біс, не я його кликав, отже, не з моєї він волі. Коли ж того захотів Господь, то для чого тоді моя воля?

– Твоя воля – це теж частка волі Божої, – мовив я. – Коли на нього уповаєш.

– Чи можу більше уповати? – спитав Павло і раптом заплакав.

І дивні були його сльози: з голубих очей витікали вони голубі.

Нарешті Павло зголосив, що він укріпився і вже може йти, та й справді, на ньому не було слідно ніякої хвороби – став зовсім такий, як перед цим. Отож ми рушили далі, і я тим часом розпитав у Павла про його болість: коли вона в нього почалася і чи часто його мучить.

– Можеш у напасті моїй допомогти, що розпитуєш? – спитав Павло.

– Я не лікар, але хворобами цікавлюся, – відказав я. Тоді він розповів, що падуча находить на нього раптово – ударить, та й по всьому, тобто він нічого вже не пам'ятає. Часом за кілька годин до того починає сильно боліти голова, а голова йому болить ще з дитинства, коли малим упав із груші і сильно розбився. Тоді стає дратівливий, і його в цей час ліпше не чіпати. Інколи відчуває холод чи гарячку, буває: жахливо хочеться їсти або ж виникає несусвітний жах. Часом бачить, що довкола починають грати вогні або ж увесь простір довкола охоплюється пожежею: горять дерева, трава, поля або й сама земля.

– Тоді я відчуваю, що прірва мене зараз ковтне, і так страшно стає, що кожен волосок на тілі здригається чи здиблюється. Тоді й відчуваю біса, який прокидається в моєму тілі. Але це тільки короткий мент, бо що далі твориться – не відаю.

– Часто тебе хапає? – спитав я.

– Всяко, – відповів Павло, Созонт при цьому йшов мовчки, очевидно, Павло вже розповідав йому про це, – часом кілька разів на день, інколи раз на місяць, а буває, що й зовсім довго не чіпа. Коли таке зі мною трапляється, – мовив Павло, – то я помираю, принаймні так мені здається, а потім воскресаю. Колись може так статися, що вже й не воскресну. Буває, що впадаю в памороку або ж ходжу як у сні, але того всього сам не тямлю, люди розказували. І саме це для мене найстрашніше: щось дію, щось чиню, але не свідомо і несмисленно, тобто живу ніби поза собою.

– Кожен грішник живе поза собою, – сказав Созонт. – Або злочинець.

– Але я не хочу бути ані злочинцем, ані грішником! – вигукнув Павло.

– Чи ж сподіваєшся на поміч святого Микити? – спитав я.

– Це те, що мені залишається, – сподіватися, – мовив Павло.

Отже, Павло рушив до Микити Стовпника в надії вилікуватися. Правда, вражало при цьому: він побував у печерських отців, ті його ніби вилікували, принаймні упевнили, що біса прогнали, – чому ж, вважаючи себе вилікуваним, потребував нового цілителя?

Я й спитав про це в Павла просторіч.

– Хочу на нього, Божого угодника, подивитися, – сказав Павло. – Окрім того, не лише печерські отці мене лікували й упевнювали про свою перемогу над бісом, однак біс од того не зник.

– А чи пробував ти сам від нього спасатися? – запитав я. – Постами, послушанням, молитвами до Господа й Матері Божої?

– Через це й став ченцем, брате, – мовив печально Павло. – Але Господь чомусь мене від тієї біди не звільняє… І знаєш, що я часом думаю, брате Михайле, не знаю, чи й не грішно: Бог гнівається за надмірне звертання до себе. Є в цьому межа, як і усьому в світі, і не можна переступати її. Більше молитися, постити чи в послушання входити – це ще не значить наближатися до Бога, інколи й навпаки…

І тут ми побачили прояву. Біля дороги, на горбку, впустивши босі ноги в канаву із зеленою водою, сиділа чудернацька постать. На ній був вицвілий і потріпаний, навіть подраний хітон, аж годі було взнати, якої первісної барви він був; на голові стриміло щось на зразок чернечого куколя [6], але вже без ніякої форми, той кукіль обрамлював неприродно довгобразе обличчя, яке складалося із системи чітко означених під брунатною шкірою кісток, ніби це була одна із печерських мумій, котра встала із вічного ложа і пустилася в мандрівку подивитися на світ. Волосся, брови, й борода, й вуса були ясно-руді, а може, брудно-сиві, очка малесенькі й напрочуд круглі, як у птаха, а губи запалі, ворочком, бо істота ця напевне не мала зубів. Але один зуб у нього принаймні був, я це побачив, коли він відповів на наше привітання. При тому чоловік не мав при собі ані торби, ані чобіт чи сандалів-личаків.

– Чи не до Микити Стовпника вибрався, брате? – спитав Созонт, бо це його призначення: всіх і про все розпитувати.

– Нема куди ще? – відказала проява, з'являючи єдиного, напрочуд жовтого, як цвіт кульбаби, зуба.

– Коли ти інок, то якого монастиря?

– З того, з якого перейшов у свій скит Микита, – сказав чоловік.

Созонт відразу ж зацікавився, я помітив, як гостро спалахнули йому очі.

– Чому мочиш ноги в калюжі? – спитав Созонт.

– Щоб п'явки приліпилися, тут вони добрячі.

– Але ж навіщо? – здивувався я.

– Щоб висмоктали з мене недобру кров. – Його круглі очка подивилися на нас, ніби стрибали з одного на іншого, – був це чи блаженний