Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

– Але ж нічого лихого, брате, ми не вчинили, навчаючи один одного притчами, – і Христос так робив.

– Це так! Але річ у тім, що у краях, де панує римська церква, байкотворення не вважається гріхом, більше достойністю; згадати б Джованні Бокаччо з його романами «Філоколо», «Ф'яметта» чи «Декамерон», є там десятки, а то й сотні подібних книжок, і автори їхні пошановуються, а в церкві грецькій навпаки – ті, що бавляться у байкотворення, осуджуються і беруть це за діло гріховне.

– Чи ж гра – це гріх, брате? – спитав Павло. – Гріх – це створене зло. А яке зло від наших богодуховних розваг?

– Гріх у тому, що ви обоє облудники, – хрипко обізвав ся Кузьма. – І, по-моєму, сатана у вас таки сидить, тьху-тьху і ще раз тьху! Коли б не сидів, то не розказував би Павло такого стидомор'я. Не знаю, про що ви між собою перемовляєтеся, запростий я для цього, але помисли ваші нечисті. Добру гру віднайшов, хай Бог нам простить. Про голих бабів! Тьху!

– Павло розповідав про голих, як ти кажеш, бабів, хоч ідеться про святих жон, і історія ця прийнята для житійних описів, а що бачиш нечистого в помислах моїх, брате Кузьмо?

– А те, що дуже все знаєш! Дуже вже своїм розумом бавишся і хвалишся, – їдко сказав Кузьма. – А розум у людині – це чи не найбільший гріх.

– Так само як глупота, брате Кузьмо, – мовив Созонт, – зовсім так само!

Мене ж уразило в цій історії інше: брат Павло згадав у своїй оповідці про Око Прірви, яке йому явилося. Не знаю, чи переніс він це з повісті єпископа Павла Миновосійського, сам я не читав її та й не був таким книжником, як ці двоє, але про це менше, вразило мене, що Око Прірви не тільки мені являється, але й іншим людям в іншому часі, отже, в своїх гризотах не перший я і не останній. Зрештою, нічого дивного!

Уночі нас змочив дощ, хоч ми спали під дубом; плащі нас ще порятували, ними вкривалися, а Кузьма у своїй дрантливій рясі таки змок достатньо.

Вчора Созонт пробував випитати в нього, що відає про Микиту Стовпника, але Кузьма вівся як химерувата і примхлива дівиця, яка робить таємничими речі найпростіші.

Отож, коли Созонт уперше вдавсь у розпити, Кузьма сказав, стуливши оченята, власне, приспустивши, як це робить курка, горішню повіку:

– Цікавій Варварі носа відірвали. – І його стягнуті ворочком вуста стяглися ще більше.

Коли ж Созонт почав про те саме вже сьогодні, адже місія його, як я казав, – розшук, тобто звернув балачку на Микиту Стовпника, Кузьма у такий фігуристий спосіб скрутив свою мову, що я мимовільно подумав: не такий він простак, за якого себе вдає.

– Чи ти сатана, Созонте, що мене спитуєш без кінця? Чого не знаю я, знаєш ти, а що знаю я, може, знати тобі й ні до чого. Коли ж я щось знаю, хай буде моє, бо щось людина у світі має тримати, коли ж я нічого не відаю, то про віщо балачка?

– Але що такого особливого можеш про Микиту знати, аби ховати це в таємниці? – не стримався Созонт.

Кузьма подивився на нього майже радісно й таємниче мовчав.

– Ну що ж, – зітхнув Созонт, – шаную твій заповіт мовчання.

– Дякую, брате, – чемно, але не без іскринки в круглих очках сказав Кузьма, – що шануєш мою настанову і більше мені не надокучатимеш, бо інакше мусив би від вас від'єднатися.

Сказав це таким тоном, ніби ми, позбувшись його товариства, невідь-що втратили б. Отож Созонт більше йому не надокучав, а химеруваті і примхливі дівиці, одну з яких і вдавав із себе Кузьма, не вельми люблять, коли на них пере стають зважати, тож почав дражнити Созонта, спонукаючи його до розпитів. Але Созонт у грашки з ним удаватися чомусь не захотів, може, тому, що, як колишній правник, добре знав людську натуру, а отже, відав, що, прикладаючи настирливість, не досягне того, що ворочок вуст довкола єдиного зуба, як золотого в тому ворочку, стулятиметься тісніше, а при видимій байдужості розпуститься сам від себе, На що й сподівався. Так воно й сталося, але вже після того, як ми підкріпилися хлібом із водою, хмиз був мокрий, аби розпалювати багаття і щось варити, і рушили в дорогу та й пройшли достатньо. Небо з ранку розчистилося і сяяло непорочною голубінню, а весь змочений дощем світ зілля лискотів і грав барвами. Я мимоволі згадав, як колись, пишучи Пересопницьке Євангеліє, я виходив такими ранками надвір, щоб схопити гру світлотіней і барвні з'єднання, які часто в натурі-матінці бувають несподівані й разючі, «але ніколи не непоєднувальні. Можливо, цей багатий і пишний ранок подіяв і на Кузьму, омив його із химороддя, і він без усіляких розпитів розказав нам усе, що знав про Микиту, бо сам, як казав, був із того монастиря, куди після розлуки з печерським старцем прийшов був Микита, а що трохи ґедзю й примхливості в Кузьмі залишалося, рішуче відмовився назва ти, в якому монастирі це було, навіть хто там ігуменував, але його розказу досить стало, щоб Созонт миттю дізнався назву монастиря. Отож Микита пристав до одного з великих волинських монастирів і впав, лежачи під ворітьми монастирськими без їжі та пиття.

– І лежав він так сім днів? – спитав Созонт.

– Звідки знаєш? – стрепенувся Кузьма.

– Знаю магію чисел: три, сім, дванадцять, двадцять один, – мовив Созонт. – Три дні – мало, дванадцять – багато, окрім того, сім днів – це тиждень, тобто святе число, визначене Господом при творенні світу.

– Ну, коли все знаєш, то нічого розказувати, – законозився знову Кузьма. – Я це до вас усіх другий день придивляюся. І знаєте, хто ви є? – Він зробив паузу й додав урочисто: – Книжники й фарисеї! А Господь навчав супроти книжників та фарисеїв.

І він гордо йшов