Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

– Ти й справді страшний чоловік, – подивився на Созонта круглими очками Кузьма. – П'явка.

– Так-таки, – зітхнувши, згодився Созонт. – Яка відсмоктує людську глупоту.

– Коли все знаєш, навіщо мені розповідати?

– Не понуджую до того. За балачками легше дорога до лається, – добродушно повів Созонт.

– А як на мене, весь час невидимо, без словесних спонук понуджуєш. І це гнітить мене, не хотів оповідати, а плещу язиком. Чи ж писав Теодорит про Симеона, що той об мотався шнуром від колодязя?

– Так, – сказав Созонт, – але Симеон обв'язався шнуром із фінікових гілок, жорстких вельми, – у нас фінікове дерево не росте.

– То був звичайний шнур, яким витягують із криниці воду, – сказав Кузьма. – І я бачив на власні очі його обмотаного, з обгноєним тілом, що вельми засмерділося від ран, натертих мотузом.

– З червою?

– Черви не бачив. Але ми, брати його по обителі, тоді обурилися. Бо Господу треба служити іноку непорочністю та послушанням й добрими у світі цьому справами, а завдавати собі марні муки – це порок, та й не з волі ігуменової це сталося, а з власної – це ж непослух, і які добрі діла він міг учинити лежачи, як метеликовий коконець?

Отож ми пішли до ігумена й сказали:

– Звідки привів до нас чоловіка цього? Коли б був святий, то не сморід би од його тіла йшов, а пахощі, а так поблизу нього й стояти годі, і постіль його у кривавих плямах та й смердить, як він сам.

Ігумен не знав, що Микита обв'язався шнуром, то й не повірив, коли йому це сказали. Тоді наказав здерти з нього одежу, була його волосяниця закривавлена, а коли розвивали шнура, то шматки шкіри відпадали, і з великим трудом це робили, бо він при цьому вив, як вовк, і ми навіть подумали, що взяв на себе прокляття вовкулацтва, і всі жахнулися непомірно. До того ж сморід стояв нестерпний, ніби від песячого падла, хай Бог мені простить, але все було так, як розказую. Потім перестав вити й почав тремтіти всім тілом, а коли трохи отямився, сказав:

– Пустіть мене, як пса сморідного, достойний я цього назвиська через гріхи свої.

Тоді сказав ігумен:

– Сімнадцять років лишень маєш, які ж гріхи твої? Відповів Микита:

– Отче, пророк каже: «Я в беззаконі народжений, і в гріху зачала мене мати…»

– Чи так описує Симеона Стовпника Теодорит? – спитав Кузьма.

– Точнісінько так, – ствердив Созонт.

– Тоді він Симеону наслідував, – мовив задумано Кузьма. – Можу поклятися, що бачив це своїми очима. Що ж пише далі Теодорит?

– Пише, – рівно мовив Созонт, – що ігумен вилікував його з ран, але він продовжував катувати власне тіло, тоді його й прогнали з монастиря.

– У нас було трохи інакше. Пішов із монастиря сам. І саме після того, як ми вчинили над ним насилля. Власне, не пішов, а побіг, а, ослаблений бувши, біг не тільки на двох, а й на чотирьох, через це й подумали, що став вовкулакою.

– Чому ж ідеш до нього тепер, коли славний став Микита? – спитав Созонт.

– Тоді, коли це з ним сталося, жах відчував, і цей жах не вимився з душі й досі. Не можу полишити думки: хто зогрішив тоді, чи він з катуванням свого тіла, чи ми, його викриваючи?

– А що сталося з ним по тому, не відаєш?

– Про нього й поговору не було. Зник, та й усе. Аж доки не пройшла слава як про стовпника.

– Цікавість тебе веде?

– Не так цікавість, як страх перед гріхом – я ж був серед тих, котрі його викривали.

У цей час на нас звалився дощ. За балачкою не помітили, як серед ясного неба з'явилася хмара, зовсім, до речі, невелика, і з неї ринули потоки води. Відскочили з дороги під дерева, проходили-бо лісом, минувши перед цим долину, і враз почули цокіт копит. Поховалися за деревами – дорогою в дощі проїжджав татарський чамбул. [9] Татари вели здобич – прив'язаних до коней на арканах чоловіків, хлопців та жінок; кількох дівчат, замотаних, везли в себе на конях. Люди не так ішли, як бігли за кіньми, а з лиць їхніх струменіла вода; татари, що завершували похід, погукували й плескали нагаями. Отже, дощ нас порятував, інакше, заговорені, ми могли б потрапити у їхні мотузи й паси, і тоді наша мандрівка стала б передчасно печальна, може, й довіку. Через це стояли за деревами, боячись дихнути, з-за дощу татари не вельми дозиралися, та ще й поспішали, тому й минули нас, не помітивши, й подалися собі далі.

– Звідкіля взялися татари? – спитав Павло. – Нічого про напад не чули.

– Татари на те й татари, щоб падати як сніг на голову, – мовив Созонт.

На дорогу вже не виходили, а пішли краєм лісу, тримаючись бачно; очевидно, наскочили вони на Турчинку, саме те село, в якому збиралися стати на ночівлю, перш як зануритись у поліські хащі.

Дощ швидко перестав, і невдовзі ми зупинилися на відпочинок, увійшовши глибше в ліс, щоб перечекати небезпеку. Але то був, здається, одинокий чамбул, який загнався аж сюди в пошуках полону, тепер спішно повертався до своїх. Воістину дорога мандрівнича повна несподіваних небезпек!

До самої Турчинки нічого нам не сталося, коли ж досягли села, побачили, що здогад наш справдився: село частково було спалене, частково збереглося і стояло цілковитою пусткою: одних наїзники полонили, інших убили – ми побачили біля хат зарубаних, були то здебільшого старі діди й баби. Ті ж, хто уцілів, очевидно, пересиджували в лісі й на ніч навряд чи сюди повернуться. Ми обійшли село – не було в ньому ані живого духу. Навіть пси й коти були порубані, корови порізані, хіба блукали подвір'ями кілька курей, які від напасті поховалися по бур'янах.

Підійшли до спаленої церківці й помолилися