Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

class="book">– Бійся Бога, брате Созонте, – сказав, невідь-чому розгнівавшись, Кузьма. Згадай слова Якова: «Хто має сумнів, той подібний до морської хвилі, яку жене й кидає вітер». А щодо краси сказано у Псалтирі: «Прив'яжи до стегна свого, сильний, красу свою», та й Сіон називався верхом краси.

– Отже, цю байку склав ти, Кузьмо, коли так її захищаєш? – спитав Созонт.

– Ти сатана, – зашипів Кузьма. – Справжній сатана.

– Ні, Кузьмо, – сумно відгукнувся Созонт. – На жаль, я той, що подібний до морської хвилі, що її жене й кидає вітер.

– І цим хвалишся?

– І цим печалюсь, – мовив так само сумно Созонт. – А печалюся тому, що хробак сумніву гризе і тлить не менше, як хробак марновірства. А там, де точить хробак, хто говоритиме про вічне й нетлінне? Ми ж люди, думки наші і тіла, справи наші й будівлі, чуття наші й навіть казки чи байки – паша для хробака. Хоча є й інша правда.

– Чому Калістрат назвав себе хробаком Божим? – спитав Павло.

– Бо хробак так само Боже створення, як і ми, адже створений Богом. Чинить із нас гній, але в гною проростає зерно наше. Зерно наше й нове покоління всежеручих хробаків. І на цьому, любі мої книжники й фарисеї, творить свої основи вічність. Оце, здається, і є та інша правда.

– Якщо так, то й притчі наші, – сказав Павло, – якими б не здавалися неправдивими, є зернами тієї вічності.

– «Коли мої думки болючі, – сумно мовив Созонт, – у нутрі моїм множаться, то розради веселять мою душу». Пса лом дев'яносто третій.

Розділ одинадцятий,
у якому розповідається про юнака, провідника нашого, і про те, як ми рушили із ним до болота

Зовсім рано, ще тільки встало сонце, хтось рішуче застукав до хати, в якій ми зупинилися на ніч. Я лежав найближче до дверей, тому перший і вийшов. І побачив юнака, вдягненого в дивну хламиду із селянського, вибіленого полотна, грубо зшиту міцними нитками, взутий він був у постоли і мав вельми красне обличчя, як в янгола, але було воно жовтаве, як у мертвого, найбільше мене вразили його очі – так само ніби мертві.

– Мені сказали, – мовив тонким, майже дівочим голо сом юнак, – що ви перегрини до святого Микити, чи не так?

– Так, – сказав я, позіхаючи, бо ще не прочумав від сну.

– Звідси простої дороги до святого нема, треба йти бездоріжжям, а тоді через болото, – мовив юнак.

– Нам уже це казали, – відповів я.

– Можете не наймати провідника, бо йду туди й можу вас провести. Але треба рушати зарання.

Тим часом вийшов і Созонт, стояв на вийсті й слухав нашу балачку, пелехата голова його була закучмлена.

– Скільки з нас візьмеш? – спитав він.

– Плату беруть найняті провідники, а я учень святого Микити, проведу за так.

– Чому звеш Микиту святим? – спитав Созонт. – Святими канонізують людей по смерті, і робить це церква.

– Святий не чиниться від канонізації, а своїми ділами й чудами, церква святого тільки визнає чи не визнає. Микита живе життям святого, – сказав категорично юнак, причому жоден м'яз не здригнувся на його обличчі.

– Твоя правда, – сказав Созонт й пішов у двір. У прочілі з'явився Кузьма.

– Чому на тобі така одежа? – спитав диякон, розглядаючи юнака. – Чи ти інок, чи послушник?

– Я учень святого Микити, – мовив юнак. – А одежа така, яка може бути. В нас нема кравців, шиємо як уміємо з полотна, що його жертвують селяни.

З'явився і Павло, чухмарячись – у хаті були блощиці й, певне, допекли йому. В мене самого свербіло тіло.

– Чи багато людей приходить до Микити? – спитав Созонт.

– Приходить досить, коли більше, коли менше. Але не всіх до нього допускаємо; зокрема жінки, які хочуть прохати його заступництва, мусять стояти віддалік од святого місця, і жодна в загорожу ввійти не може.

– Чому ж так? – запитав я.

– Бо жінка, як каже святий Микита, – посудина для диявола. Окрім того, не пускаємо й таких, котрі приходять із порожнього інтересу, щоб тільки подивитися на святого. Коли приходять до нас, повинен мати нужду в цьому. Хто ж іде з нечистими помислами до святого, то хай ліпше не йде – болото таких пожирає. Отож, перш ніж повести вас, маю кожного розпитатися, маєте казати тільки правду. Хто ти такий? – юнак підняв на мене неживі очі, аж морозець пройшов мені по тілі.

– Каліграф та рисувальник, – мовив я. – Списав у Пересопниці Євангеліє, прикрасивши його малюнками й орнаментами аж так, що кажуть люди: мало є подібних красою й роботою.

– Як тебе на ймення?

– Михайло Василевич.

– Чому йдеш до святого?

– Прийшов до Житомира, щоб списати й намалювати нове Євангеліє, але снага до роботи пропала. Не можу малювати й писати, тремтить рука і не стає уяви, тобто виходить, що в мене пропав хист.

– Святий Микита тобі допоможе, – мовив юнак, – якщо прийдеш до нього з вірою. А тебе як звуть? – повернувся до Павла.

– Павло Гутянський, – відповів той.

– Що тебе веде до святого?

– Побиває падуча хвороба, – сказав Павло. – Був я у печерських святих отців, які пообіцяли мене вилікувати, але їм це не вдалося.

Юнак завмер, дивлячись на Павла мертвими очима.

– Це не хвороба, а біс тебе мордує. Святий Микита тобі допоможе. Але пам'ятай: не лікує він тілесних болячок, тільки духовні. Що веде тебе? – повернувся до Кузьми.

– Був із ним разом у Жидачівському монастирі, – сказав Кузьма, – тобто жили ми братами по обителі. Хотів би зустрітися з ним як із братом.

– Цього недостатньо, – сказав юнак. – Святий Микита відлучився від тлінного і грішного світу і не зважає на родичів, колишніх приятелів чи