Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

– Біда моя в тому, – сказав Кузьма, і оченята його стали цілковито круглі, – що в кожній людині мені вбачається сатана.

– Бо так воно і є, – гостро відказав юнак. – Сатана ніде інде не живе, тільки в людських душах. Гріхи людські – то діло сатани, а безгрішних людей не буває. Коли тільки це, не підеш до святого місця.

– То сатана сидить і в ньому? – здивовано спитав Кузьма. Юнак трохи знітився. Це вперше на його безпристрасному обличчі з'явився якийсь вираз.

– Святий Микита із сатаною воює, – мовив гостро юнак.

– Чому б не хотів повоювати і з моїм? – спитав Кузьма.

– Бо за Господнім приписом кожен має воювати зі своїм сатаною сам.

– Але його ж ти береш із собою? – показав Кузьма на Павла. – А його хвороба, як сам сказав, – біс.

– Біс і сатана – не одне і те ж, – рівно повів юнак. – Біс – це наслання, тому й проганяється, а сатана – вроджене, дане людині від першогріховності її, і з цим людина має воювати сама.

Тоді одне кругле очко Кузьми ніби применшилося чи прикрилося повікою, як у курки, в той час як друге не змінилося.

– А коли скажу, що нетвердий я у вірі? – спитав він.

– Тоді тим більше до святого тобі не треба йти, – прорік юнак. – Хто йде до нього без віри, того дорогою пожирає болото.

– Віриш, що болото має розум? – спитав, пильно на юнака дивлячись, Созонт.

– Воля Божа тут діє. Через святого Микиту.

– А що, коли я скажу, – втрутився Кузьма, все ще три маючи одне око приплющеним, – що мене пожирає печаль?

– Печаль – це біс, – сказав юнак, повертаючись до нього. – Можеш до святого йти, але спершу подумай; боюся за тебе, що не перейдеш болота.

– Я такий, що й море перейду, – прорік Кузьма.

– Попередив тебе, – коротко мовив юнак. – Як звати?

– Кузьма Лопата, на прізвисько Індикокур, – мовив гордо.

– Хай тебе боронить Господь, – проказав юнак. – А тебе що веде? – повернувся до Созонта.

– Річ трохи незвичайна, – на обличчя Созонта лягла півусмішка. – Маю послушання створити житія святих теперішніх, не давньоколишніх. Отож і посланий записати житіє Микити.

Юнак замовк надовше, і в його мертвих очах, які поста вив супроти Созонта, щось ніби промигнуло.

– Діло це боговгодне, але житіє святого Микити складаю я.

– Коли дозволиш покористуватися записами, звірю з ними те, що встиг зібрати сам.

– У мене немає записів, складаю його усно. Але воно істинне, бо вийшло із вуст самого святого.

– Тоді залюбки твої розповіді запишу і розмовлюся із святим Микитою.

– Як тебе звуть?

– Созонт Трипільський, диякон із Києва.

– Можеш іти, – сказав юнак, – Але…

– Але що?

– Житіє запишеш слово в слово, як його казатиму, ні в чому не сумніваючись і без звірок. Коли ж потреба звірки конечна, погодиш зі мною чи з Антонієм, чільним учнем святого. Запишеш усе разом і даси нам перечитати.

– Не довіряєш мені? – спитав Созонт.

– Сказано у Святому Писанні: кожна людина – лож. Близькі до святого люди мають подбати, щоб не пішла гуляти по землі неправда про святого, – жорстко сказав юнак.

– А коли б я у чомусь усумнився?

– Стережися цього сатани, – утрутився раптом Кузьма, неймовірно викругливши оченята. – Вчора ввечері він сам признався, що подібний до морської хвилі, яку жене й кидає вітер. А ще сказав, що хробак сумніву точить його.

– Тоді йому треба йти до святого конечно, – мовив спокійно юнак. – Хробак сумніву – це також біс. Коли його позбудеться, то й житіє святого Микити в нього вийде істинне, без брехень і привнесень. Бо, коли б щось було не так, боюся, що й до нього розверзне прірву болото.

– Чи ж багато людей пожерло ваше болото? – спитав Созонт.

– Усіх, хто йшов до святого без віри і хто ніс до нього чи на нього неправду та кривомисля.

І тут-таки розповів притчу, як ішли до преподобного заради його молитви якісь люди. Дорогою побачили лань, що мимо йшла у своїй потребі. Тоді закричали до неї:

– Молитвами святого Микити заклинаємо тебе: стій на місці!

І лань стала, ніби в землю вкопана.

Ті ж люди кинулися до неї, убили її, здерли шкуру, були-бо зголоднілі в дорозі, приготували з м'ясива їжу собі, а коли наїлися, то були гнівом Божим побиті: погубили голос людський; до одного з них, що накинув на себе шкуру, ховаючись од дощу, та шкура приросла, інші ж пообростали щетиною й розбіглися лісом, по-ланячому рикаючи. Ходили так довгий час, кількох з них пожерли вовки, а решта, а з ними той, що у шкурі був, приволочилися до святого і про були біля нього два роки, поки здобули людську подобу і спромоглися по-людському говорити.

– А шкура та, – сказав юнак, – і досі висить для острашки свавільників на стовпі біля загорожі святого місця, і ви, прибувши, зможете її побачити.

Я відчув недовідомий страх, хоч ця розповідь і на байку подобала. Зирнув на своїх співподорожан і побачив, що всі, окрім Созонта-диякона, відчули те саме: круглі очка Кузьми вирячилися, а Павло почав ламати пальці рук. Юнак же оповів цю історію рівним голосом, очі його й обличчя залишалися мертві – ні на кого при цьому не дивився. Цікаво те, що Созонт за своєю звичкою не звірив притчі із оповідями книжними, зокрема із житієм Симеона Стовпника, писаним Теодоритом, тільки пізніше, коли ми опинилися сам на сам, відійшовши від інших у потребі, шепнув мені, що історія із ланню недійсна, а взята живцем із Теодорита, – очевидно, диякон збагнув, що насторожувати передчасно юнака не варто, був той наладнований надто вже безсумнівно, та