Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

так чинити. Найбільше, що мене мулило і я хотів це упершуруч обмислити, – це речення Євагрія, що ми звідси вийдемо коли захочемо. Що мав на увазі, я збагнути не міг. Дивувало й те, що поки що, окрім п'ятьох учнів Микити (шостий – сліпий), не зустріли тут жодної нормальної людини.

– Тепер належить піти вклонитися Микиті! – сказав Созонт, коли ми повернулися на місце, звідкіля почали обхід, тобто до поварні. Рушили добре протоптаною стежкою й натрапили незабаром на загорожу, досить неоковирно стулену, як тин, із гілляччя, хмизу та очерету. За загорожею сиділи, стояли й лежали на ложах, подібних до тих, які бачили в кущах, істоти жіночої статі: були це так само уломні та почварні: криві, сліпі, безносі, карачкуваті, карлиці, кретини, із приплющеними загноєними очима – одягнені були у неймовірні лахи, брудні, нечесані, сколошкані. Коли побачили нас, деякі заверещали й кинулися під тин сховатися, деякі стояли незрушно й неймовірно на нас дивилися, і поміж них усіх, як квітка на гноїщі, вирізнялася миловидна, струнка і зграбна дівчина, із охайно зачесаним волоссям – одягнена точнісінько так, як учні Микити, тобто у полотняний хітон.

– Підійди сюди, сестро, – сказав їй Созонт, підступаючи до тину, – хочу в тебе дещо запитати.

Але дівчина різко замотала головою й відвернулася. Созонт розвів руками, зітхнув і повернувся на стежку – ми рушили далі. Через якийсь час побачили місце стояння Микити: дві сосни, що росли з одного кореня, міцні, золотокорі й грубі, мабуть, столітні, зрізано на висоті близько тридцяти з лишком ліктів, і там збито помоста з колод, оточеного загорожею також із колод, але тонших. Наріжні колоди стояли сторч, на них кріпився дашок, покритий очеретом. Просвіт між стінками й дахом було заслонено очеретяними плетеними завісами; сама хатка невелика, довжиною на зріст людини, а шириною ліктів на п'ять. До хатини вела міцна драбина, збита з двох молодих стовбурів із врізаними і вбитими у вирізі приступками. Вхід у хатину був також затулений очеретяною завіскою, в якій був круглий отвір шириною в людське обличчя. В того отвора й було всунуто обличчя так само густо заросле й пелехате, як у Созонта, виднілося тільки очі, грубий ніс і вузька смужка лоба. Тим часом підійшли ближче й побачили загорожу вздовж стовпів, властиво, частокіл із просвітами між кілля, загостреного вгорі, але в просвіт не могла б пролізти й дитина. До одного із стовпів прибито оленячу шкуру. Біля воріт стояло кілька селян, у дворі також були люди, здається, учні Микити.

– Спершу помолимося святому, – порадив Созонт, і ми пришвидшили ходу. Дійшовши до селян, уклякнули й помолилися; селяни ж, побачивши нас і наше молитвування, почали хреститися. Помолившись, повставали і тільки тепер змогли побачити, що діється у дворищі: там стояли всі учні Микитині, а за стовпа однієї із зрізаних сосон тримався якийсь обірванець і плакав.

– Що тут діється? – спитав Созонт ув одного з селян.

– Цей чоловік, – мовив селянин, – на ймення Йосип, багатьох людей повбивав на дорогах і в домах, нападаючи по селах і дорогах. Оце ми його й вирішили викоренити, почали лови, але він забіг сюди, на святе місце.

І ми почули рипучий і вискучий голос – заговорило пелехате обличчя, всунуте в отвір завіси на дверях хижі:

– Прийшли свіжі люди! Скажи це раз, хто ти, звідкіля і чому прийшов до мене?

Йосип звів заплакане лице й гугняво промовив:

– Я є Йосип, розбійник, що створив усе лихе, прийшов сюди каятися у гріхах своїх.

– А що ви, люди, на це сказали, повторіть для тих, що надійшли.

– Ми сказали, щоб ви, святий отче, віддали цього розбійника нам, поставимо його перед копний суд. [15] Має померти лихою смертю.

– Не встиг я вам сказати слова, діточки мої, а тепер проречу, – вигукнув Микита. – Не я його сюди привів, а Бог, бажаючи покаяння його, отож і поставив тутечки. Як можете, вдеріться на подвір'я і хапайте його, я ж не можу сам його вам вивести та й сказати учням своїм учинити це, боюся-бо, що послав його до мене Господь.

– Без твоєї волі, святий отче, не будемо його брати, щоб не чинити супроти тебе, – сказав селянин. – Але покарай його святими молитвами, бо нема вже нам спасу від нього.

– Покарає його Бог – не я, – прорік Микита. – І не від моїх молитов, а від ваших!

Тоді селяни впали навколішки і, звівши руки, почали молитися. Ми також уклякли, але не зводили рук і не молили ся – не нас це стосувалося. Стирчало в отворі пелехате лице, очі в Микити палали. Я озирнувся, почувши за собою тріск, і уздрів, що з-поза дерев та кущів виходять на галявину, на якій стояли ми, почварні, уломні, хворі й повержені. Вибігали, уклякали і зняли неймовірний галас, бекаючи, мекаючи, мукаючи, скрекочучи, а дехто навіть підвивав грубо чи тонко – звісна річ, були тут лишень істоти чоловічої статі. Микитині учні в загорожі ніби за наказом упали на коліна й одночасно знесли руки вгору.

І перестав плакати розбійник біля стовпа, стояв і дивився широко розплющеними очима: в тих очах горів правдешній жах. А юрба вже несамовитіла, плакала, вила, кричала гугняво, скрипуче, вискуче, дехто бивсь об землю, дехто рвав на собі волосся, дехто лупив себе кулаком у груди, аж луна йшла, дехто роздирав собі пазурами і так страшні лиця. Я глянув на нашого Павла і перелякано штовхнув Созонта: обличчя в Павла посиніло, як у мертвого, з рота пішла піна, і він гримнувся як стояв на землю, корчачись і скрегочучи зубами і луком вигинаючись у хребті. Созонт схопив якусь палицю і вставив йому між зуби, тоді причавив його до землі.

Тим часом рипнули ворота, з них вийшов спокійний і зосереждений Антоній.

– Не чіпай його, – сказав Созонту. – Блаженний уже його побачив. – І раптом загорлав на почварних та уломних, котрі все ще несамовитіли. – Ану досить! Досить я сказав!

І раптом вихопив з-за паска бича й почав сипати навколо себе удари. Почварні й уломні завили