Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

– Спасибі вам, діточки, за молитву, – сказало в отворі пелехате лице. – А тепер ідіть із Богом, бо мене вже він на молитву покликав. І ви йому молітеся. Вранці, вдень, увечері і вночі, і скільки молитимете, стільки мзди матимете. Амінь!

І обличчя зникло. Селяни почухмарили потилиці, і старший із них сказав невпевнено:

– Ходімо, чи що?

– Та вже, мабуть, і підемо, – мовив другий.

– Посидимо троха за болотом, – прорік третій. – Коли злодіяка звідсіля побіжить, злапаємо його.

Вони пішли, а Созонт шепнув мені:

– Посидь біля Павла, я їх проведу. – І гукнув селянам: – Стривайте, люди, я з вами пройдусь!

Пішов, а я тільки тепер помітив, що сонце почало припікати. Павло лежав відкритий, отож я відтяг його до паркану у затінок, сів побіч і в просвіт між частоколом зміг докладніше роздивитися двір. Під одним із стовпів стовбичив молячись розбійник, саме на ньому висіла шкура оленя, під другим стовпом була могила, обкладена дерном, під березовим хрестом – очевидно, тут і похована Микитина мати. Стояла в загорожі й невелика хатка, мабуть, туди й сховалися зараз Микитині учні, бо в дворищі не було їх жодного. Сам двір витоптаний, трава росла тільки по узбіччях під частоколом. Хата грубо складена з колод, не мазана, під очеретяним дахом, віконця – відсувні, одна із засувок була відчинена, і я уздрів спину одного з Микитиних учнів, власне, полотно його хітона. За мить воно схитнулося і зникло з визору. Рипнули двері – вийшов Антоній. Пішов спроквола через двір, виступив із воріт і став біля мене.

– Ще не прокинувся? – мовив спокійно.

– Оце відтяг його у затінок, – сказав я, щоб не подумав, ніби я за ними підглядаю.

– А де ваш третій?

– Пішов перейтися з селянами, – мовив я. Незвідь-чому якийсь тихий сум почав мене наповнювати.

– Хоче з ними покинути святе місце? – роблено байдуже спитав Антоній.

Я коротко на нього позирнув: чому це мало його турбувати?

– Не думаю, – відказав я. – Має послушання написати житіє святого Микити, отож і розпитує про нього людей.

Груди в Павла рівно здіймалися, він глибоко спав. Щось йому в цей час привиджувалося, бо обличчя вряди-годи кривилося, пересмикувалося, а то й усміхалося.

– Хто дав йому таке послушання? – тим-таки роблено байдужим голосом спитав Антоній. Він присів біля частоколу, спираючись об нього спиною.

– Мабуть, од київських святих отців, – мовив я. – Не знаю!

– А хіба не твій він приятель? – запитав Антоній, пильно на мене позирнувши.

Мене ж все більше й більше пойняв сум. Таке часом трапляється – це щось подібне до Павлових приступів, але слабше і тільки в чутті пробуває. Все начебто добре, все ніби звичайно, але раптово накотить гаряча, темна хвиля й починає покривати, ущемно змучує душу, чинить бездіяльним і вичерпаним. Тоді сиджу, втупившись в одне місце, й нічого не бачу, бо вслухаюсь у якусь дивну колотнечу в собі; стає на серці тихо, як перед бурею, тобто й тривожно, стає спокійно, але ще більше напружено й сутінно.

– Не мій він приятель, – проказав я, – бо йду з Жито мира, а він із Павлом із Києва, досі їх обох не знав. В Житомирі до них я й долучився.

– Це правда, що ти переписав Євангеліє? Одне чи весь Новий заповіт?

– Переклади чотириєвангелія, розкладені на глава й за чала, подані згідно з повним річним колом православних євангельських читань. Я цю книгу переклав, переписав і на малював багато орнаментованих ілюстрацій, заставок, мальованих ініціалів, біля яких подавав картинку між орнаментованих полів. А перед цим, ще 1554 року, я зробив Апостола, якого потім купив у мене Василь Загоровський, мій меценат. О, то була велика робота! З ранку до вечора, з понеділка до суботи, з місяця в місяць, з року в рік. Багато, брате, років!

– Чому ж так сумно про це говориш? – тепло спитав Антоній.

– Бо робота випила мене, як випивають воду із кухля, і висмоктала, як шпиг із кістки. І кухоль мого тіла, і кістки мої стали сухі, потріскані й порожні. Кухоль є, а води в ньому катма. Не знаю, чи цікаво це тобі, брате, але знаю, що вже ніколи більше такого не намалюю й не напишу: гірше робити не хочу, а так не зумію.

– То й не треба, – жорстко сказав Антоній. – Це значить, що ти своє в світі цьому зробив.

– Бачиш, брате, – всміхнувся довірливо я, не відаючи й сам, чому раптом вдався із ним у відвертість. – Річ у тім, що я вже нічого не можу робити. Тямиш, ні-чо-го!

– Уповай! – коротко мовив Антоній і звівся. – Коли маєш віру, все, що просиш і хочеш, здійсниться!

І він пішов до воріт, спокійний і відсторонений, а я пошкодував даремно розсипаних своїх слів: чи не перед свиньми метав я перла? Антоній відчинив ворота із рипом і ввійшов усередину.

– Отче Микито, отче Микито! – загорлав у цей час біля стовпа розбійник.

У круглому отворі з'явилося пелехате лице.

– Чому заважаєш мені молитися? – спитав Микита.

– Хочу спитати, коли велиш мені відійти? – крикнув розбійник.

– Чи знову до лихих діл повернешся? – спитало лице.

– Не про той відхід кажу, отче! Чую вже свій кінець! – крикнув розбійник.

– Тоді хай буде як хочеш! – мовило лице і сховалося.

І тут сталося щось разюче несподіване. Я побачив, як до розбійника розміреною ходою підійшов Антоній. У руці його з'явився незвідь-звідки ніж, і він угородив його в спину розбійника. Той скрикнув і впав.

Антоній витяг із тіла ножа, витер його спокійно об одежу лихоємця, заклав за паса і неквапливою, розгойданою ходою подався до хатини, на вийсті з