Селище на озері - Сергій Вікторович Покровський

Кожного разу марилося, що шукає він човна в заростях вільшини й зустрічає дівчину. Дівчина кличе до берегів Великої Води і обіцяє там назвати своє ім'я.

Уомі одягся й тихенько вийшов.

Вулиця поміж оселями, що недавно яскріли сніжно-білими шатами, потемніла, розпливлася калюжками.

Вухо Уомі вловило якісь невиразні звуки, дивний шум, що час від часу проривався відлунням глухих ударів. Скресала ріка. Прибула вода ламала крижану кору, трощила її на тисячі важких брил.

«Річка почала, незабаром почне й озеро».

Уомі на повні груди вдихав весняне бентежне повітря.

— Куррумба! Куррумба! — проказував він, притискаючи обидві руки до серця.

І наче у відповідь на його поклик, з-поза лісу з'явилася пташина зграя. Це були перші весняні лебеді. Схвильованому, збудженому Уомі уявлялося, наче попереду зграї, скоряючись теплому вітру, летить прекрасна Куррумба, чудесна лебедина мати.

«Швидше, швидше! Уомі також полетить у весільний похід на край світу. Куррумба вже прилетіла...»

Коли зійшов лід, Уомі та вся його дружина заквапилися з остаточною підготовкою.

Молодь рвалася в похід. Карась і Ходжа радили ще зачекати. Діди змащували салом священні патериці незримих духів-заступників. Вони спалювали перед ними їстівні пожертвування, благали духів захистити їхніх дітей від небезпеки.

Перед самим від'їздом до Уомі почало приставати все більше й більше людей. У похід лаштувалася вся молодь. До них приєднались удівці й навіть дехто з жонатих, що мали старих, посивілих жінок. У похід вирушив і Сойон. Його жінка вскочила в поминальне багаття, коли справляли поминки по вбитому суамінтами Сойону-молодшому. Вона хотіла супроводжувати сина в його мандрах по ріках та озерах країни тіней.

Гунда дуже любила синів, особливо Уомі, й це почуття не слабло з роками. Вона пишалась відвагою Уомі, лице її рум'яніло від щастя, коли при ній ішлося про подвиги сина.

Уомі йде з дому, вона більше не побачить його. Він залишає не тільки Ку-Піо-Су. Він спішить до тієї, що сниться йому.

Якщо син і повернеться, то не до неї, не до Гунди. Він збудує нову хижу для дівчини з Великої Води.

Нарешті озеро очистилося від криги. Стривожена Гунда ходила на берег і стежила, чи почала вже спадати вода. Ні, ні! Вода ще прибуває. Сьогодні ще вище затопило берег, ніж учора.

Гунда сходила на пагорок і озирала звідти велетенське море, що його утворили ріка й озеро, зливаючись докупи. Весна єднала те, що цілий рік було в розлуці. Заплавні луки, поняті водою, були місцем, де озеро й ріка єдналися. Не було вже Рибного озера й річки. Скільки око сягало, розкинулося безмежне море Ку-Піо-Су. Над ним літали чайки, плавали табуни лебедів, і серед них лебедина мати Куррумба полоскала у воді свої сніжно-білі крила.

Якось увечері повернувся Уомі й весело крикнув:

— Ну, вода вже почала всихати!

У Гунди похололо в грудях. Вона підвелася й пішла з дому, щоб пересвідчитися, чи не помилився Уомі.

Ні, він не помилився. Вода відступала; великий камінь, що вранці був ще затоплений, уже виднівся з води, а завтра зовсім вийде на берег.

Цієї ночі Гундине обличчя було мокре від сліз.

— Уомі поїде! Уомі поїде! — шепотіла вона.

Довкола всі сплять. Ніхто її не почує.

Зненацька чиясь рука обняла її за шию. Це була Кунья. Відтоді, як Піжму вигнав онуку, Гундина хижа стала їй домівкою. Коли Піжму відвезли до Кам’яної Щілини, родичі кликали Кунью додому. Дід лишився у чаклунки в підземеллі, і ось уже більше як місяць про нього не було жодної чутки. Іноді брати й сестри забирали Кунью обідати, але ввечері вона знову приходила і лягала спати поряд з Гундою, що замінила їй матір.

Гунда, голублячи дівчину, відчула, як пашить її заплакане личко. Обнявшись, вони обидві заснули. Їм ні про що не треба було перепитувати одна одну — вони знали, за ким плакали.

На світанку Гунда прокинулась бадьора й діяльна, як завжди.

В кожній оселі Ку-Піо-Су розпалювали вогнище, і над покрівлями вже кучерявилися сиві димки. Жіноцтво готувало прощальний обід.

Коли почали спускати човни, все селище висипало на берег проводжати мандрівників. Дівчата втирали сльози. Старі давали поради. Малеча снувала під ногами дорослих; навіть немовлята, насмоктавшись материнського молока, виповзали з жител і дивилися на човни круглими враженими оченятами.

Нарешті Карась подав команду:

— Сідай!

Він вліз у свій велетенський новий човен і відштовхнувся од берега жердиною.

Почулося глухе бубоніння бубна, і Ходжа заспівав. Слідом за Карасем од берега відчалювали інші човни. Уомі шукав очима матір, щоб востаннє обняти її перед від’їздом. Але Гунди ніде не було видно.

— Швидше! Швидше! — квапили його товариші.

Уомі ще раз озирнувся навсібіч і раптом угледів малого човника, в якому сиділи мати, Кунья і Ная.

— Мамо! — радісно гукнув Уомі.

— Проведемо трохи. Переночуємо з вами одну ніч...

Човни вилаштувались, мов караван. Течія підганяла їх. З берега голосно кричали. Від переднього човна дедалі тихше лунав бубон і співучий речитатив Ходжі.

Другого ранку жителів Кам’яної Щілини розбудив гомін, що долинав з річки. Жінки й діти повилазили з куренів, підземель і побігли до річки. Чоловіки захопили луки та стріли й також подалися слідом за ними. З-за стрімкого берегового виступу довгою низкою один за одним випливали човни. Вони швидко йшли за течією.

— Що за люди? — питали одне в одного жителі Кам’яної Щілини.

Піжму й Урхату повагом спускалися до річки.

Урхату острішком приставив широку, мов лопух, руку