Селище на озері - Сергій Вікторович Покровський

Вирішили все-таки піти утоптаною стежкою і прослідкувати, куди вона веде. Та не встигли вони одміряти й тисячу кроків, як на передніх сипонула злива стріл.

Люди Карасевого загону йшли довгою низкою один за одним, тому передні опинилися в невигідному становищі. Вороги оточили їх і нападали не лише спереду, а й з боків. Стріли у суамінтів були не вельми гострі, але влучали добре, і кілька чоловік було поранено під час цієї сутички. Довелося швидко відступати. Рибалки бігли до самого узлісся під крики й свист суамінтів. Вибігши на озерний простір, вони відчули себе впевненіше.

Суамінти звикли воювати в лісі, ховаючись за стовбурами, нападаючи з-за кущів та повалених дерев, а на відкритому місці діяли нерішуче. Вони не вміли наступати лавою, не знали ніякої дисципліни і діяли кожен на свій розсуд.

Цього разу їх було значно більше, ніж ворогів, проте вийти з лісу, втративши надійне прикриття, вони не наважилися.

Почалася стрілянина.

Суамінти не йшли далі узлісся, ховаючись за кущами та деревами. Загін Карася відійшов на відстань польоту стріл суамінтів і, вишикувавшись широкою лавою, також обстрілював ворога.

Тим часом прудконогий Гарру мчав по льоду в Ку-Піо-Су по підкріплення, хоча воїнів, здатних вступити в бій, там лишилося мало.

Перестрілка тривала досить довго. Карась став побоюватися, що до суамінтів також надійде підмога. Вони робилися дедалі сміливішими, і один їхній загін почав обходити рибноозерців із флангу.

Створювалося небезпечне становище, і Карась уже мав намір відступити до укріпленого острівця Ку-Піо-Су, як раптом картина бою різко змінилася.

В тилу у суамінтів несподівано почалося сум'яття. То на них напав загін Уомі, що вже повертався додому.

Застукані зненацька, суамінти кинулися тікати, та тікати було нікуди. Вони опинились між двома вогнями.

Врятувалися тільки ті, що були на флангах, а всіх інших було перебито.

Бійці дуже раділи перемозі, старші гаряче обнімали молодих воїнів, які так вчасно підоспіли, і всі, не слухаючи один одного, кричали, розповідали про свої подвиги.

Коли перший запал простиг, почали гукати Уомі. Але його ніде не було.

— Де ж це Уомі? — з тривогою питався Карась.

— Живий він чи, може, вбитий?

— Живий, живий! — відповів за всіх Сойон-старший.— Позаду йде. Відстав з двома пораненими.

— Скоро надійде,— заспокоювали інші.

Але ждали, ждали, а з лісу ніхто не виходив.

— Щось не гаразд! — мовив Карась.— Треба йти шукати.

І весь загін молоді, на чолі з Сойоном та Карасем, рушив назад у ліс. Тільки поранені та підбиті повернули до Ку-Піо-Су, звідки їм назустріч уже поспішали діди, а за ними — жінки й діти.

Що ж сталося з Уомі?

Першого дня, коли загін вирушив у похід, суамінтів не вдалося наздогнати. Загін швидко дістався галявини, де було вбито молодого Сойона. Його тіло, як і перше, лежало на узліссі, та коли підійшли ближче, з батькових грудей вирвався жахний крик — синове тіло було без голови. Очевидно, суамінти, повернувшись, відрізали й забрали з собою.

Якийсь час усі стояли приголомшені. Та ось тишу розітнули Сойонові зойки. Він кричав, погрожував списом, присягався жорстоко помститись людям, що забрали в нього сина. Потім він враз затих, промовив глухо:

— Поховати треба...

В снігу викопали глибоку яму, поклали туди Сойонового сина й засипали снігом, вивершивши високу могилу. Зверху обіклали її хмизом та стовбурами молодих сосонок.

Старий Сойон звернувся до духа галявини з проханням охороняти прах його сина, і на цьому церемонія скінчилася.

Цілий день розшукували ворогів. Було вже зовсім темно, коли стежка вивела на крутий берег лісової річечки. Тут слід розходився в різні боки. Один спускався просто вниз, другий в'юнився краєм урвища й зникав у чагарнику.

Сойон і Уомі вирішили зробити привал. У темряві важко було розібратися в слідах і продумати, якою стежкою йти далі.

Поки люди відпочивали, Сойон, Уомі й Текту взялися втрьох розвідати обидві стежки. Спершу вони спустилися схилом до самої річки. Як і верхня стежка, слід по льоду ішов у одному і тому ж напрямі.

Розвідники пішли понад урвищем, та щойно відійшли вони на двісті-триста кроків, як Сойон підвів голову і глибоко втягнув носом повітря.

— Нюхай! — штовхнув він ліктем Текту.

— Дим! — озвалися близнюки.

Сойон послинив палець і підняв його над головою. Ледь помітний вітерець дихав їм просто в обличчя.

Розвідники обережно рушили далі. Незабаром вони вийшли на край урвища, і просто перед ними яскраво блиснули вогні. Внизу на самому березі горіли багаття, і легенький димок від них плив їм назустріч.

До стійбища було не далі як дві тисячі кроків. Розвідники повернулися й підняли на ноги бійців, що вже встигли поснути. Увесь загін почав обережно підкрадатися до табору суамінтів.

Із кручі стійбище суамінтів було видно як на долоні. Темніли обкладені ялиновим гіллям намети. Зимові житла здіймалися білими сніговими буграми. Суамінти вечеряли. Пахло смаженим м'ясом.

Затріскотіла глиця, сніп іскор шугонув угору, видно в багаття кинули оберемок сушняку. Яскраве полум'я освітило все стійбище, і рибалки побачили встромлену в землю тичку з волосатою головою людини на ній.

Сойон крикнув, і його загін сипонув униз. Застукані зненацька суамінти заметушилися, шукаючи безладно розкидану по землі зброю. Жінки чкурнули по льоду до протилежного берега.

Спалахнула шалена сутичка. Кремезніші й міцніші рибалки швидко зламали опір суамінтів. Розлючений Сойон трощив ворогів дубовою палицею з важкою каменюкою на кінці. Суамінти розбіглися; кожен з них думав лише про власний порятунок.

Другого дня загін прокинувся пізно. Стомлені походом та запеклою битвою, всі міцно спали.

А Уомі, навпаки, до ранку не міг заснути від пережитого збудження. Він обійшов