Селище на озері - Сергій Вікторович Покровський

Човни пливли мимо. Жоден не завернув погостювати.

Піжму жадібно втупився гострими очима в передній човен. Рефа вилікувала його від лихоманки. Стара напувала Піжму полиновим настоєм, і Вогненна Дівка на якийсь час облишила його.

— Молодь пливе. З Ку-Піо-Су! — мовив він похмуро.— По наречених. На край світа спорядилися, до Великої Води, он куди прямують.

— А чому ж погостювати не заїдуть? — спитав Урхату.

— Нехай їдуть! Бодай не вертались...

Урхату підійшов аж до води.

— Дай-но лука,— звернувся він до меншого сина.

На човнах уже давно помітили людей. Бачили, як Урхату натягнув тятиву й прицілився. Стріла свиснула в повітрі і булькнула у воду за кілька кроків од човна. Вона не потонула, а спливла на поверхню.

Уомі підхопив її. Стріла була без кам'яного наконечника, такими б'ють білок, щоб не дірявити їхні шкурки. На другому кінці стріли щось біліло. Це було прив'язане довге міцне перо з лебединого крила.

Лебедине перо! Знак весни, миру й дружби. Запрошення помиритися й забути все лихе.

Уомі також узяв лука. Стріла його встромилася в мокрий пісок біля самісіньких ніг Урхату. Вона була з важким крем'яним вістрям, а до другого її кінця було прикріплено великий ведмежий кіготь.

Гойднулися високі очеретяні китиці. Хтось пробирався крізь густі зарослі, що прикривали озерне плесо. Чути було хлюпотіння води, шелест ламких стебел.

Та ось очеретяні хащі розсунулись, і на лужок вискочив маленький, мокрий, як хлющ, чоловічок. Вода так і капотіла з його короткої безрукавки.

Опинившись на сухому, хирлявий чоловічок полохливо глипнув сюди-туди й, відсапуючись, обтрусився, мов собака. Після цього викрутив довге густе волосся і, ще раз озирнувшись, навпригінці пішов уздовж очеретяних зарослів. Пухнасті побурілі китиці рогозу погойдувалися високо над його головою.

Із заболоченої низовини чоловічок вийшов на суходіл і ступив під прозорі верховіття березняка, на утоптану стежку. Подекуди стежина в'юнилася до узлісся, і тоді крізь білі стовбури проглядала безмежна водяна гладінь.

Там, удалині, вона підступала до самісінького неба!

Велика Вода!

Чоловічок у рисячій шапці підкрався до кущів і довго й уважно вдивлявся в далечінь. Та не краса величного озера полонила його. Він пильно приглядався, що відбувається там, на маленькому острівці, звідки йому пощастило втекти.

Там тихо дрімав табір чужинців. Вони з'явилися, наче з-під землі, і нагло захопили його з братом у полон.

Ні, на острові ще ніхто не прокинувся. Чужинці мирно спали у своїх човнах, витягнутих на пологий берег. Його втечі ніхто не помітив. Жодних ознак погоні чи хоча б якоїсь тривоги. Втікач міг спокійно йти далі.

Опівдні, перейшовши березовий гай, він опинився біля вузької затоки, облямованої зеленими берегами.

Внизу, посеред затоки, ніби з води, стирчали шпичасті покрівлі, схожі на індіанські вігвами. Над ними курилися синюваті цівки диму. Чути було пронизливе собаче дзявкотіння. Житла стояли не на землі, а на помості, спорудженому на палях. Велетенською підковою поміст охоплював штучну округлу гавань. У ній купчились припнуті до будиночків човни.

З другого берега до селища простягалася піщана коса, підступаючи майже впритул до одного кінця підкови і з'єднуючись із нею дерев'яними містками. По тих містках можна було дістатися в селище, але для цього довелося б обійти довгу затоку.

Чоловічок у рисячій шапці бігцем спустився до води й почав гукати перевізника.

За кілька хвилин від селища одчалив невеликий човник, на кормі якого стояла людина з довгим веслом у руках. Вона була одягнена в таку ж коротку безрукавку, але довге, заплетене в коси волосся виказувало в ній жінку.

— Набу! Звідки? Де твій човен? — скрикнула жінка, пристаючи до берега.

— Швидше! Швидше! — гукнув у відповідь Набу.— Вези! Біда! Чужинці!

Щойно Набу переправився разом з перевізницею через протоку, як у селищі зчинилася неймовірна тривога. Люди вискакували з домівок, лементували, бігали то туди, то сюди або, з'юрмившись довкола прибулого, змушували його знову й знову розповідати про те, що сталося.

А сталося таке.

Напередодні двоє рибалок із Селища-на-Палях рибалили на озері. Вони перегородили сіткою невеличку бухту і неквапом тягли сіть до берега, сподіваючись захопити всю рибу, що запливла сюди.

Та ось у гирлі бухти з'явилося кілька човнів з озброєними людьми. Помітивши рибалок, човни попрямували до них, і Набу з братом опинилися в полоні.

Чужинці розмовляли якоюсь особливою говіркою, одначе їх можна було зрозуміти. Вони домагалися від рибалок одного: де їхнє селище.

Каву, другий рибалка, злякався, показав, куди треба пливти. Зараз їхні човни вже на Ведмежому острові. Там чужинці зробили перепочинок, розпалили багаття, пекли рибу, виставили сторожу, а бранців зв'язали й накрили перекинутим човном.

Цілу ніч Набу силкувався розв'язати руки, і над ранок це йому вдалося. Крем'яною скалкою він розрізав ремінь, яким були спутані ноги, а потім почав підкопуватися під край човна. Спершу виткнув голову і побачив, що довкола всі сплять. Тоді вигрібся, доповз до води й поплив. Ніхто не помітив, як він утік.

Допливши до берега, Набу продерся крізь очеретяні хащі на суходіл, бігцем перетнув березняк і дістався додому.

— Що то за люди? — допитувалися старі.

-— Чужинці! Та всі великі. Отакі заввишки!

Набу підняв руку й показав, які на зріст чужинці.

— Чи багато їх?

— Човнів у них остільки!

Оповідач двічі розчепірив по десять пальців.

— Човни короткі. Менші за