Селище на озері - Сергій Вікторович Покровський

Та коли суамінт помітив, що він лишився сам один проти такого страшного ворога, де й поділася його хоробрість, і він чимдуж кинувся навтьоки. Зрозумівши, що на стежці йому нема порятунку, суамінт звернув убік, на рихлий сніг. Та й тут йому не пощастило, несподівано він перечепився і впав ниць. Підводитись було вже пізно.

Загін, вернувшись до лісу, знайшов Уомі тільки надвечір. Він сидів обіч від стежки, під високою ялиною, і коли б не окликнув товаришів, вони поминули б його. Уомі був без верхнього одягу, неподалік валялося п'ятеро вбитих суамінтів.

Коли в Ку-Піо-Су дізналися про те, як Уомі сам на сам бився з п'ятьма суамінтами, ніхто не міг усидіти на місці.

Увечері на вимогу дідів Уомі мусив розповісти про свій нерівний герць з суамінтами.

— Сивий правду казав: «Не бійся, Уомі. Носи цього ножа. Буде ніж при тобі — ніхто тебе не здолає»,— мовив Уомі, витяг з-за пазухи п'ять людських вух і кинув під ноги дідам.

— Син Дабу! — крикнув Ходжа.— Один проти п'ятьох. Хто в Ку-Піо-Су може битися так, як Уомі?

Всі оці події, що сколихнули життя в Ку-Піо-Су, відбувалися без будь-якої участі Піжму. Він майже не виходив з хижі. За останні дні старий дуже змарнів і схуд. Через силу підводився він з постелі, щоб сісти до вогнища, коли вся родина сходилась обідати.

Кілька днів він жив сподіванкою, що його ворог не повернеться з небезпечного походу. Та коли Уомі ще й здобув при цьому блискучу перемогу, Піжму вкрай засмутився.

Що за людина цей Уомі? На нього зовсім не діють жодні нашіптування та намовляння. Невже йому й справді Дабу допомагає?

І він, Піжму, найстарший в Ку-Піо-Су, ватажок селищних мисливців, в руках у цього хлопчиська! Уомі може зробити з ним що захоче. Такого приниження Піжму не знав за все своє життя.

І знову почали мучити його нічні кошмари, безсоння. Знову старий схоплювався серед ночі й тинявся поміж хижами. Під час однієї з таких нічних мандрівок розгулялася хурделиця, і Піжму дуже застудився. На другий день його вже палила гарячка.

При першому ж приступі хвороби старий зовсім втратив мужність.

— Ось воно! — шепотів Піжму, видзвонюючи зубами.

Йому марилась Вогненна Дівка — Хонда. Вона приходила, щоб напитися його крові. Старого мучили різні привиди, і найстрашніший поміж них був Уомі з бронзовим кинджалом у руках.

Піжму анітрошки не сумнівався, що хворобу «розв'язав» саме Уомі. Це зводило його з розуму. Кожну мить відчував він над собою таємничу владу Уомі.

Тим часом зима підходила до кінця. З лісу повернулася мисливська артіль, з якою ходив на полювання й Гарру. Разом з товаришами Гарру розставляв пастки поблизу Кам'яної Щілини і одного разу вони зайшли переночувати в підземеллі Урхату.

Гарру розповідав про нього дивовижні речі. Урхату не тільки не помер від страшних ведмежих ран, а став ще дужчий, ніж колись. Рефа виходила його. Вона зупинила йому кров, заворожила його рани. Вона змащувала їх борсучим жиром і накривала кленовими листочками.

Через два місяці Рефа поставила його на ноги. Минув ще місяць, і Урхату знову почав ходити на полювання, вбив навіть великого вепра на болоті.

В цю мить Гарру озирнувся. Піжму, який досі лежав непорушно, тепер сидів на своїй постелі і очі його сяяли дикою радістю. Він кілька разів поспіль змушував онука розповідати про те, як Рефа вилікувала Урхату від смертельних ран. Другого ж дня він наказав синам і онукам відвезти його до Щілини.

Взяли дві довгі лижви, злагодили щось схоже на широкі сани й, посадивши на них затушканого в хутра діда, вшістьох повезли його по льоду наїждженою лижварями стежкою.

Тільки-но від'їхали од селища, як розгулялась завірюха. Вітер гнав сухий колючий поземок. З неба повалив густий сніг, вкриваючи товстим шаром голови й плечі людей. Сини пропонували Піжму повернутися додому, але старий затявся. Неодмінно сьогодні ж дістатися Кам’яної Щілини! Адже там чаклунка Рефа. Тільки вона врятує його з-під влади Вогненної Дівки.

Ная і Кунья вийшли дивитися, куди повезли хворого діда. Вони довго вдивлялися в дедалі густішу заметіль, стежачи, як у сніговій круговерті поволі зникали замотані в хутра постаті.

Три доби шаленіла віхола — остання цієї зими.

Вітер завивав і свистів, вдираючись крізь димові отвори в оселі.

І хоч як затуляли їх шкурами, широкими полотнищами, зшитими з лубу, хурделиця змітала все, і на вогнище сипався згори сніг.

Та ось усе враз змінилося. На небі засяяло ясне сонце. З півдня подув теплий лагідний вітер. На ялинових лапах повисли крижані бурульки, а в снігових заметах довкола кожного стовбура утворилися луночки.

Опівдні сонце так припікало, що сніг поміж хижами у Ку-Піо-Су почав темніти. Ще через день подекуди заблищали перші калюжки.

І діти й дорослі майже всі як один висипали на вулицю і радісно повторювали магічне слово:

— Куррумба!..

«Куррумба» означало «весна», рання весна. Проте цим далеко не вичерпувалося значення цього слова.

«Куррумба» означало також «лебідь». Саме таким був первісний зміст цього слова. Так називали великих сніжно-білих перелітних птахів, зграї яких з'являлися на озері щойно скресав лід.

Пролетіли лебеді — значить, кінець морозам, настала пора пісень і пташиного щебету. Птахи на своїх крилах несли радість усьому живому.

Але «куррумба» означало ще й «найстарша мати лебедина», мати — володарка всіх лебединих племен. Лебедина мати, Куррумба, має таємничу силу. Вона здатна оживити все, що заснуло чи знесиліло за довгу зиму.

...Якось теплої весняної ночі прокинувся Уомі, скинув убік хутряне покривало. Навкруг ніщо не змінилося: на своїх звичних місцях спали всі домашні, ледь жевріло пригасле вогнище, а в димовому отворі рум'янився світанок. Уомі всміхався.

З настанням весни йому знову й знову примарювався давній хвилюючий сон.