Селище на озері - Сергій Вікторович Покровський

Про їхню появу дізнавалися не лише з випадкових зустрічей. Суамінти залюбки цупили з пасток дичину, а часом і звіроловну снасть. Траплялося, що вони викрадали жінок і дітей. За це їх особливо ненавиділи. Серед рибалок ходили неймовірні, проте стійкі чутки, нібито суамінти — людоїди і пожирають кожного, хто потрапляє до них.

Цього разу суамінти напали на одного з синів Арри, Сойонової дружини. Рано-вранці молодий Сойон пішов перевірити наставлені пастки й не повернувся. Коли розвиднілось, товариші пішли шукати його. Всі добре знали місце, де стояли пастки. Довго шукали, аж поки біля дальніх пасток наткнулися на закривавлене, поколоте в кількох місцях тіло молодого Сойона.

Мисливця пограбували і вбили. Забрано було все: хутряний одяг, взуття, мисливську торбу і зброю.

Брати Сойона уважно вивчили сліди, залишені вбивцями і визначили, що ворогів було щонайменше дев'ятеро. Вони пішли углиб лісу в протилежному од річки напрямі. Йшли один за одним, і сліди їхні губилися на вузькій протоптаній стежині.

На снігу біля трупа валявся поламаний лук і одна стріла. Форма лука і грубого кам'яного наконечника розвіяла найменші сумніви. Убити молодого Сойона могли тільки суамінти.

Одразу ж гнатися за вбивцями було ризиковано. Мисливців було всього четверо. Треба було бігти додому й скликати людей.

Селище Ку-Піо-Су заворушилося, мов розтривожений мурашник. Усі, хто був годен тримати зброю, озброїлися списами, пращами, дротиками, дубовими палицями. Нашвидку прив’язували лижви, на ходу вдягалися. Всі як один зібралися в погоню за суамінтами. Душ двадцять найметкіших уже рушили.

— Стій! — почувся голос Уомі, коли натовп порівнявся з Гундиною хижею.— Не можна всім іти з селища: суамінти хитрі. Нападуть без нас — хто захистить дітей і матерів?

Бійці зупинилися:

— Кому ж іти?

— Підуть найшвидші ноги.

— Слова Уомі, наче мед,— сказав Карась.— Іди одбирай, кому в похід.

Уомі почав одводити вбік найсильніших і наймолодших.

— Старші лишаються в Ку-Піо-Су!

І ніхто не дивувався: юнак, чи не наймолодший за всіх, а його слухаються, неначе діда.

— Адже він Уомі!..

Непомітно авторитет переходив од сивих до юного сина Дабу. Влада Піжму, найстаршого серед дідів, після ганьби, якої він зазнав, закінчилася.

Бійці, що підходили ззаду, питали:

— В чому затримка?

На відповідь чулося:

— Уомі набирає дружину.

— Бігуни підуть. А старші оберігатимуть Ку-Піо-Су,— сказав Уомі.

Усі згоджувались, що саме так і треба діяти. Уомі розміркував не гірш за сивого. І кожен слухняно відходив туди, куди вказував син Дабу. З молоді одному тільки Гарру Уомі велів лишитися в селищі.

— Гарру швидко бігає! — ображено заявив юнак.

— Добре,— мовив Уомі.— Твої ноги знадобляться й тут. Треба і в Ку-Піо-Су лишити хоч одного бігуна.

Старшому Сойону Уомі вклонився до землі:

— Кланяємось тобі, Сойоне, будь ватажком у поході!.. Хто з батьків найкраще знає ліси? — звернувся він до натовпу.

— Сойон! — озвалося кілька голосів.

— Хто найдужче квапитиме погоню?

— Сойон! Суамінти поглумилися з його сина!

Сойон, що мовчки сидів на камені, випростався, страшний, волохатий, з обвітреним обличчям.

— Сойон гнатиметься, як вовк!

Досвідченому мисливцеві лестило, що Уомі перед усіма визнав його право і як месника за смерть сина, і як найпершого знавця лісових стежок.

— Стривайте,— гукнув Уомі. — Текту, набери в'яленої риби. Треба взяти запас не на один день.

Дехто кинувся допомагати Текту.

Позаду кожної хижі в Ку-Піо-Су була зимова комора. Вони скидалися на величезні орлині гнізда, намощені на вкопаних у землю стовпах. В коморах зберігалася в'ялена та морожена риба. Ні вовк, ні лисиця, ні лісові миші не могли добратися до запасів.

Текту притулив до стовпа зроблену з сучкуватої сосни підставку і видерся по ній, наче по драбині. Відчинивши комору, він почав оберемками скидати вниз в'ялену рибу. Мисливці похапцем складали її в свої торби.

Сойон з синами вийшов наперед, і десятків зо три бійців рушили слідом за ними. Усім хотілося якомога швидше бути там, де на закривавленому снігу серед лісу валялося задубіле тіло молодого Сойона.

Минуло кілька днів, а від бійців, що пішли в похід, не було ніяких вістей. В ніч на п'ятий день жителі селища попрокидалися від виття і гавкоту собак. Пси аж заходились од люті, і люди, хапаючи зброю, вибігали з домівок.

Ніч була темна. На небі, затягнутому важкими хмарами, ані зірочки. Собаки, скупчившись біля пристані, дзявкотіли на протилежний, лісистий берег. Там хтось ходив: собаки чули чужинців. Чи то вовки наближалися до селища, чи лихі люди? Треба було дочекатися світанку, бо в темряві ніхто не наважувався йти.

Карась наказав розпалити багаття:

— Нехай знають, що ми не спимо.

Цікаво, що сиві поводилися тепер зовсім пасивно. Відтоді як найстарший у роду зганьбив себе участю в крадіжці, вони зовсім розгубилися.

Найдіяльніші з них давали поради тільки серед своїх, а командувати, як це було раніше, ніхто з них не наважувався. Найдужче слухалися Азу, але він слабував на ноги і майже не виходив із своєї хижі.

Карася як умілого зброяра і доброго майстра люди також шанували. І тому якось непомітно, само собою керівництво в укріпленому селищі перейшло до нього.

Після тривожної ночі Карась із двома десятками чоловіків вирушив у розвідку.

На сніговій рівнині чітко вирізнялися свіжі людські сліди. Було ясно, що люди ті підходили досить близько до острова, але, зачувши тривогу, повернули назад.

— Злякалися! Бігом бігли! — усміхався Карась, розглядаючи сліди суамінтів.

Слідів було багато. Очевидно, цього разу суамінти, шукаючи кращого місця, об'єдналися і кочували численнішою групою,