Селище на озері - Сергій Вікторович Покровський

— Ох!.. — дивувалися всі.

У Селищі-на-Палях усі човни мали на носі прикрасу — подобу оленячої голови. Рибалки вважали човен за живу істоту. Як же йому обходитися без голови? Голова потрібна, щоб бачити. Човен має душу. Човнові без голови бракує розуму. Безголовим човном небезпечно плавати по Великій Воді.

Усі приозерні селища по різному прикрашали свої човни: в одних були оленячі голови, у других — пташині, у третіх — риб'ячі.

Розпитавши докладно про човни, зацікавилися зброєю.

— Списи у них довгі. Луки великі. Палиці — отакенні. Щоб залякати Каву, погрожували йому палицями. Каву заплакав. Усе їм розповів, бо тремтів од страху.

Розпитували без кінця, і Набу ледве встигав усім відповідати.

Старі почали радитись.

Крім жінок та дітей, у селищі на той час було лише четверо чоловіків-бійців та вісім сивих дідів. Решта рибалок поїхали на мис Ідолів.

Якраз напередодні суворий господар мису Ідолів Ойху прислав своїх дочок у Селище-на-Палях. Мабуть, дійшла до нього чутка, що мисливці спіймали в яму ведмедя. Велів сказати: давно не куштував ведмежини господар Ойху.

Повезли йому живого ведмедя, спутаного цупким реміняччям. Звіра поклали в найбільший човен і міцно прив'язали до бортів. Ведмідь вовтузився й розгойдував човна, довго до селища долинало сердите покректування полоненого.

Щоб дістатися до мису, треба гребти більше як добу. Коли ж то повернуться додому воїни-оборонці?

Набу говорив:

— Чужинці дуже страшні. Діди, жінки й діти безсилі проти них.

Йолду, найстарший серед старих, мовчки слухав лемент і стогони жіноцтва. Його жовте вилицювате обличчя, пооране глибокими зморшками, наче застигло. Ні страх, ні турбота не торкнулися його.

Та раптом він звів над головою великий різьблений жезл ватажка рибалок, і всі замовкли.

— Чоловіки й жінки, діди та підлітки! Нехай кожен з вас візьме списа,— мовив він. — Чужинці прийдуть, здалеку не доберуть, скільки в нас бійців.

У Селищі-на-Палях зводилося понад двадцять п'ять шпичастих покрівель. Будиночки були менші й не такі місткі, як хижі в Ку-Піо-Су. Але населення тут було більше.

Коли душ шістдесят наявних у селищі людей озброїлися списами, дубинами, луками й кам'яними сокирами, оддаля і справді здавалося, неначе ціле селище грізно наїжачилося списами. Очі Йолду повеселішали.

— Хтось з'їздить по чоловіків! — сказав він.

Одразу ж зголосилося кілька охочих до цього. Йолду махнув рукою:

— Сам виберу!

Старий окинув поглядом натовп.

Жителі Селища-на-Палях були невеличкі на зріст. З давніх-давен породичалися вони з низькорослими жовтолицими племенами, що жили біля озера. З покоління в покоління втрачали вони риси своїх предків із берегів Великої ріки. І зростом, і своєрідними вилицюватими обличчями, і розрізом очей вони дедалі більше нагадували жовтолицих. Тільки мови не втрачали, мова ріднила їх з корінними жителями Великої ріки.

Сам Йолду, маленький, кривоногий і худий, здавався мізерним навіть поміж жінками та підлітками селища. Але погляд його підсліпуватих вузеньких очиць був хитрий, гострий, і вся рідня беззастережно слухалася найстаршого діда.

— Чоловіків не пошлю,— сказав Йолду.— Чоловіки тут потрібні. Хто з жінок бував на мисі Ідолів?

Озвалося кілька жінок, і Йолду вибрав двох літніх, найкмітливіших, і велів лаштуватися в дорогу.

Незабаром човник з двома посланцями відчалив од пристані. Усе селище стежило за тим, як він вийшов із затоки і зник за буйнозеленим виступом берега.

Та Йолду чомусь не йшов з пристані. Якась гризота не давала йому спокою. Нарешті він гукнув двох онуків-підлітків і велів їм також лаштуватися в дорогу. Він посилав їх на мис Ідолів сухопутним шляхом. Мав сумнів, чи пощастить гінцям у човні проскочити, якщо їх помітять чужинці.

Хлопчики взяли легкі списи, швидко перебігли містки й подалися навпростець стежкою.

Йолду провів очима юних гінців, пробубонів їм услід добре заклинання, наказав розібрати містки й, похитавши головою, пішов до своєї хижі. Селище-на-Палях помалу вгомонилося, притихло.

Раптом тишу розітнув крик. То кричали дівчата і показували у бік озера — там у гирлі затоки з’явилася ціла флотилія човнів. Це були човни чужинців.

Один по одному вони входили в затоку, гребці правували не веслами, а жердинами.

Човни справді були прості, безголові, і по цьому безпомилково можна було визначити, що наближаються чужинці. Але поміж ними був один човен з лосиною головою. Усі враз вирішили, що посланці на мис Ідолів потрапили в полон.

У човні з головою лося можна було розгледіти дві жіночі постаті. Гребців не було. Найбільший чужинський човен тягнув бранок на буксирі, зачепивши багром лосину голову.

Чужинці пристали навпроти Селища-на Палях і витягли на берег свої човни.

Висадившись на берег, люди розпалили чотири багаття. Жінки поралися коло вогню, а чоловіки зійшлися гуртом трохи осторонь і про щось радилися.

Та ось усі прибулі чоловіки наблизилися до краю берега, всі як один повернулися обличчям до селища і, наче за командою, кинули зброю.

Потім усі вони стали навколішки, а далі лягли ниць, припали обличчям до землі. Це красномовно свідчило про мирні наміри чужинців.

Йолду стояв у гурті дідів і придивлявся до всього, що відбувалося на березі.

— Лягли! — прошепотів старий.— Мирно хочуть прийти.

Діди засміялися, показуючи один одному щербаті зуби.

Йолду вийшов наперед і кинув спис на землю. Інші селищани і собі опустили зброю.

— Поверніть жінок! — голосно крикнув Набу.

Незабаром від берега рушили два човни. В одному сиділи Уомі та Сойон-старший, в другому — жінки.

Усі здивувалися, коли побачили, що полонянки — не ті жінки, яких послали на мис Ідолів, а дві доньки Ойху, що напередодні поїхали з селища додому. На кормі їхнього човна орудував жердиною красень Текту, і вони обидві не спускали з нього