Майстер реліквій - Крістофер Баклі

Дісмас, зі свого боку, вважав, що ландскнехтам наказано його вбити, навіть якщо він не спробує втекти. Таким чином усі перспективи виглядали настільки сумними та гнітючими, що йому взагалі стало байдуже. Хай там як, але він уже на цьому світі не житець. Краще, на що він міг сподіватися, — це швидка смерть під час виконання покути. Кажуть, у чистилищі час спливає швидко. Сімсот років не так уже й багато, серйозно. А може йому вдасться купити якусь індульгенцію дорогою до Шамбері.

Дюрер тим часом нудився під домашнім арештом в іншій частині замку, чекаючи вирішення своєї долі з нестримною тривогою. Фрау Дюрер доповіли, що її чоловік живий-здоровий, просто квітучий, але отримав замовлення від імператора намалювати великий вівтар. Саме через це його повернення до Нюрнберга, на жаль, відкладається на деякий час.

Минув місяць. Маленький балакучий хірург-італієць оголосив Дісмасові: рани Божою милістю загоєні. Рубці від «стигматів», утім, залишились, спотворивши Дісмаса на все життя. Його руки й ноги були проштрикнуті. Вуха, розірвані навпіл, метлялися, коли він швидко рухався. Це робило його схожим на якогось ельфа. Дісмас маскував їх, начісуючи довге волосся, що встигло повідростати. Одного разу він молився святому Франциску Ассізькому, його брату по стигматах, і раптом чітко усвідомив різницю між ранами святого і власними. Однак у Дісмаса і не було ілюзій щодо своєї невинності. Він скоїв злочин. Він заслужив ці рани. Він змирився з усім, що чекало на нього попереду.

Але він хотів гідно зустріти це, тож почав готувати себе до майбутніх випробувань. Годинами він тренувався у замковому дворі з майстрами-фехтувальниками та зброярами Фрідріха, відновлюючи старі навички і відпрацьовуючи нові. Адже він склав зброю невдовзі після бою під Чериньолою, заприсягнувшись ніколи більше не брати її до рук, окрім тих випадків, щоб захистити себе.

Нарешті, в один з перших днів березня, його викликали. Дісмас увійшов до приймальні Фрідріха. Там на нього чекали сам курфюрст, Спалатин і Дюрер, який перший раз у житті мав розгублений вигляд. Дісмас уклонився Фрідріху, кивнув Спалатину і проігнорував Дюрера.

— Племіннику, у тебе значно кращий вигляд.

— Це все завдяки моєму дядечкові.

Фрідріх набрав повітря, розтягнувши міхи огруддя.

— Як ти вже знаєш, Спалатин обговорив справу твоєї покути з багатьма авторитетними особами. Якби це залежало від мене, я б її скасував. Але це не так. І мені, Дісмасе, дуже шкода. Шкода до глибини душі.

Дісмасові було важко бачити Фрідріха у такому стані.

— Дядечку, я розумію.

Фрідріх кивнув Спалатину. Той заговорив:

— Герцог Савойський покаже плащаницю в Шамбері четвертого дня травня, тобто за два місяці.

Дісмас швидко порахував: десять миль на день.

— Кардинал вимагає, щоб вас, Дісмасе, супроводжували троє його людей. З нашого боку, ми домоглися від кардинала, що вони мають поводитися як ваші підлеглі. Віднині ви їхній капітан. Їм доручено всіляко допомагати вам у «перенесенні». Я знаю, що ви не терпите ландскнехтів. Але пам'ятайте, що в першу чергу кардинал бажає успіху вашої місії. Таким чином, можна сподіватися, що вони дійсно будуть вам допомагати.

Фрідріх скоса нищівно поглянув на Дюрера.

— Я наказую тобі також взяти із собою майстра Дюрера. Тобі треба виконати свою спокуту, майстрові Дюреру — свою.

— З усією повагою, дядечко, але майстер Дюрер може, припустимо, добувати сіль у Сілезії заради своєї спокути. Я відхиляю його товариство.

— Я посилаю його не з метою турбувати тебе. В нього є ті здібності, які можуть стати у нагоді під час такої складної справи, як ця.

— Я добре знайомий зі здібностями майстра Дюрера. Мені вони не потрібні.

— Я роблю це тобі ж на користь, Дісмасе.

Дюрер нарешті заговорив:

— З повагою, ваша милосте, але Дісмасу, звісно, вже досить непокоїтися, не маючи…

— Майстре Дюрер! Ось ваш вибір. Або ви супроводжуєте Дісмаса в Шамбері, виконуючи його накази і допомагаючи у всьому. Або лишаєтесь тут. Ви живописець. У нас завжди є робота для живописців. Чи не так, майстре Спалатин?

— Так, ваша світлосте. Управляючий напередодні повідомив мені, що треба побілити стіни у погребах замку.

— Які саме стіни у погребах?

— Усі, ваша світлосте.

— Скільки це займе часу в живописця, як ти вважаєш?

— Думаю, багато. І як тільки він закінчить, доведеться починати знову, з самого початку.

— Ну, майстре Дюрер, що ви обираєте?

Дюрер мовчав.

— Значить, домовились. Георге, майстре Дюрер, залиште нас.

Коли всі вийшли, Фрідріх сказав Дісмасові:

— Підійди ближче, дай мені благословити тебе.

Тоді він щось уклав до Дісмасової долоні, з силою притиснувши її.

Дісмас подивився. Це був фрагмент кістки, оправлений золотом і причеплений до золотого ланцюжка. Дісмас одразу впізнав і посміхнувся.

— Палець святого Христофора, покровителя мандрівників!

— Я заплатив тобі за нього дванадцять гульденів. Я не впевнений, чи ти заслуговуєш на такий дорогий подарунок.

— Ні. Звісно, ні.

— І краще б йому бути справжнім, бо тоді тобі доведеться… — слова застрягли у курфюрста в горлі. Старий намагався не заплакати. — …Доведеться відповідати ще й за це. Але якщо він справжній, то він оберігатиме тебе. Бережи тебе Господь, Дісмасе.

— І вас, дядечко.

Частина друга

18. Конрад, Наткер, Анкс

1519 року від Різдва Христового, у день святого Йосипа Ариматейського, досить дивна компанія пілігримів перетинала річку Ельба, рухаючись на південь: п'ятеро монахів, одним з яких був швейцарський найманець, він же — торговець реліквіями, троє — німецькими найманцями, а ще один — меланхолійним живописцем з Нюрнберга.

Дісмас правив возом, сидячи у повній мовчанці біля Дюрера. Один з ландскнехтів їхав попереду, двоє інших — позаду. Їх звали Конрад, Наткер та Анкс. Дорогою Дісмас не зробив жодної спроби заговорити до них. Усі вони пишалися своїм яскравим вбранням, схожим на форму швейцарської гвардії Папи Римського, і зараз Дісмас тішився з того, що змусив їх одягти грубий чернечий одяг. Ландскнехтів це обурювало, але, оскільки Дісмас був призначений командувачем, вибору у них не було.

Їхнє єдине свавілля не по сезону тепла погода обернула проти них самих: під чернечі ряси вони натягли своє пишне вбрання. Зараз спостерігання за тим, як вони безперестанку чухаються та пітніють, приносило Дісмасові додаткове задоволення.

Наче підтверджуючи всі типові уявлення про ландскнехтів, Конрад, Наткер та Анкс були пихатими, гоноровитими та різкими чоловіками. Їхній гумор був примітивний, а сміх грубий настільки, що його з легкістю могло викликати пердіння коня чи спогади про якусь огидну подію. Вони голосно обговорювали Дісмаса прямо у його присутності, до того ж, у третій особі, прикрашаючи бесіду низькопробним