Майстер реліквій - Крістофер Баклі

мене знаєш, Альбрехте. Я зроблю це. І ні ти, ні Рим не накладете руки на Лютера. Твоє ім'я буде знеславлене на віки вічні. І коли новий Данте створить нове «Пекло», ти опинишся у ньому поміж тих, хто купив собі сан і продавав індульгенції, вклоняючись золоту й сріблу. Ти будеш стирчати там у ямі, завбільшки за хрестильну купіль, і вічний вогонь буде лизати твої випнуті бридкі ступні. Добре подумай про це, брате. І подумай — теж добре — чи варта смерть одного чоловіка всього цього.

Спалатин цілеспрямовано рушив до дверей. Він уже майже дійшов до них, коли Альбрехт вигукнув:

— Зачекай!..

Вюрцбурзька зустріч тривала ще декілька годин. Пристрасті розпалялися, потім вщухали, знову розпалялися і знову сходили нанівець. Кожен стояв на своєму. Спалатин не міг повірити у те, що почув. З'ясувалося, чого врешті-решт хотів Альбрехт. Небагато: всі реліквії Фрідріха.

Фрідріх був ладен розлучитися з деякими найрідкіснішими екземплярами: трьома колючками з тернового вінця Спасителя, настегенною пов'язкою Іоанна Хрестителя, а також зі Святим припонцем — одним з дванадцяти деякою мірою підтверджених припонців немовляти Ісуса. Передача всього цього Альбрехтові була б нечуваною жертвою.

Коли вже почало здаватися, що все вирішене, Альбрехт сказав:

— Ще одне.

— Ні, — відрубав Фрідріх, — достатньо.

— Дісмас повинен сповідатись.

Фрідріх і Спалатин подивились один на одного.

— Ти хочеш його висповідати? — спитав Фрідріх.

— Він согрішив. Тяжко. Йому треба спокутувати свій гріх. Це ж йому тільки на краще.

— Подивись на нього, хіба він недостатньо спокутував? Твоя турбота про його безсмертну душу дуже зворушлива. Будь певен, я перевірю, щоб він сходив до священика. Якщо виживе.

— Я волію почути його сповідь тут і зараз.

— Заради Бога, Альбрехте!

— А що, як він сконає дорогою до Віттенберга? Хочеш, щоб він представ перед Усевишнім зі страшним гріхом богохульства на душі?

Фрідріх зітхнув і кивнув.

Альбрехт дав знак ландскнехтам. Ті приволокли Дісмаса, який одразу знову втратив свідомість. Один з ландскнехтів поплескав його по щоках, щоб привести до тями. Спалатин помітив, як пальці Фрідріха на ручці тростини побіліли.

Альбрехт перехрестив Дісмаса.

— Чи бажаєш ти висповідатись?

Дісмасові вдалося кивнути.

— Чи розкаюєшся ти в тому, що вчинив святотатство, зробивши плащаницю і заявивши, що вона належала нашому благословенному Спасителю?

Дісмас кивнув.

— Ти шкодуєш через свої гріхи?

Дісмас знову кивнув.

— Я дарую тобі прощення гріхів. За умови, що ти спокутуєш їх. Чи готовий ти нести покуту, яку ми покладемо на тебе?

Дісмас ще раз кивнув, після чого його голова повисла.

Альбрехт подивився на Фрідріха. Потім посміхнувся.

— Твоя спокута — «перемістити» справжню погребальну плащаницю нашого Господа із Шамбері до Майнца.

17. Заслання

Під час зворотної подорожі до Віттенберга не було ні святкувань, ні тріумфу — тільки притуплене відчуття полегшення від звільнення Дісмаса.

Підступність Альбрехта розстроїла Фрідріха. Він увесь час ховався у своїх палатах, покидаючи їх пізно вночі тільки для того, щоб прошкутильгати до своїх пограбованих галерей з реліквіями.

Спалатин присвятив цей час пошуку якоїсь лазівки у канонічному праві, через яку можна було б скасувати епітимію, накладену Альбрехтом на Дісмаса. Він консультувався з купою богословів. Але перш за все звернувся до найвідомішого віттенберзького теолога — брата Лютера.

Лютер постановив, що Альбрехтова покута недійсна, обґрунтувавши це тим, що вона вимагає скоєння злочину. В даному випадку викрадення плащаниці з Шамбері було ео ipso, contra lex naturalis, тобто «тим фактом, що суперечить природному праву», і тому, говорячи мовою законників, не мало підстав та повноважень.

Хоча Спалатин і Фрідріх схилялися до того, щоб погодитися з цим висновком, вони вирішили отримати й інші думки. Авторитет Лютера з його «повагою» до канонічного права був у цьому контексті трохи хитким. Лютер залишався монахом у лоні католицької церкви, але він був тим монахом, який майже щодня проголошує Папу антихристом, а Рим узиває «Вавилоном». У своїй останній прокламації він зайшов так далеко, що закликав скасувати декілька святих таїнств, мотивуючи це тим, що про них жодного слова не сказано у Новому Завіті. Ця доктрина Лютера десакралізувала миропомазання, вінчання, посвячення у священики та соборування. Навіть Еразм Роттердамський, будучи прихильником церковної реформи, був шокований. Лютер визнавав цінність хрещення, святого причастя і помірної покути, наполягаючи на тому, що спасіння від гріхів приходить від віри, а не від священика. І звісно, не від Папи Римського. Ходили навіть чутки, що Лютер власноруч змінив Десять заповідей.

Чим це може скінчитися? Брат Мартін, не вагаючись, спростовував церковні доктрини, які діяли майже півтора тисячоліття.

Усе це змусило Фрідріха і Спалатина взяти під сумнів його висновки щодо Дісмасової покути.

Спалатин радився з іншими докторами церкви, серед яких були Меланхтон і навіть сам великий Еразм. З певних причин він не називав Дісмаса і не розповідав, що покута стосується плащаниці з Шамбері. Ці важливі персони постановили, що такі епітимії накладаються рідко, і дійсні вони лише за умови, що «переведення» реліквії не є злочином само по собі. В церковній доктрині, нарешті, сказано, що реліквію можна переносити лише з дозволу святого, або представника Святого Сімейства. Тож тестуванням законності покути має стати успішне «переведення» реліквії. Якщо спокутувачеві, що його Спалатин відмовляється назвати, це вдасться, значить, можна вважати, що покута і «переведення» схвалені Господом.

Це був не той присуд, на який сподівалися Спалатин і Фрідріх. Кінець кінцем Спалатин повідомив гірку новину Дісмасові.

Його одужання тривало. Лікував його особистий хірург Фрідріха, маленький балакучий італієць, який називав його рани «стигматами». Це було жартівливе, якщо не богохульне, посилання на п'ять кровоточивих ран, що дивним чином з'являлися у святого Франциска Ассізького, символізуючи муки Христа. Дісмас уже достатньо подужчав, щоб потроху сміятися з жартів маленького доктора. Але його головним джерелом розваг для хворого було фантазування про ті екзотичні тортури, що чекають на нього у майбутньому.

Тут було над чим поміркувати: на нього чекала подорож у шістсот миль, щоб наостанок викрасти найбільш надійно захищену реліквію християнського світу. Нічого обнадійливого.

Спалатин намагався підбадьорити його, сказавши, що один з теологів висловив упевненість — якщо Дісмас загине під час виконання епітимії, то неодмінно уникне пекельного вогню, а його перебування у чистилищі не перевищить семи століть.

Гризоти Дісмаса ще посилилися після того, як Спалатин повідомив, що його будуть супроводжувати під час місії троє ландскнехтів Альбрехта — щоб він, часом, не втік до Швейцарії. Альбрехт на цьому наполягав. Швейцарська конфедерація проголосила себе нейтральною територією зовсім недавно — у 1515 році. Якщо Дісмас перетне її кордон, він опиниться поза межами влади як