Майстер реліквій - Крістофер Баклі

Дісмас перехрестився.

— Благаю, ваша милосте, скажіть що саме ця потвора отруїла своїм диявольським варивом?

— Мою стайню.

Наткер та Анкс пирснули. Урочисте й поважне обернулося посміхом, але Дісмас утримався.

Лотар раптом розлютився:

— Відшмагати тих обох за нахабність!

— Не зважайте на них, мілорде. Вони послушники. Я сам їх покараю. Чи багато шкоди спричинено вашій стайні?

— Уся худоба полягла.

— Яке лиходійство! — промовив Дісмас і знову перехрестився.

— Молитимуся святому Губерту за вашу удачу.

— Кому?

— Святому Губерту, ваша милосте. Покровителю мисливців.

— А ще вона спакостила двері у церкві.

— Хай бог милує, — втретє перехрестився Дісмас. — Розшукуєте цього сукуба поблизу?

— Якби вона не втекла, то була б уже спалена. То що, монаше, може, бачив тут жінку?

— Ні. Але, благаю, опишіть нам її, щоб ми були напоготові протистояти цьому демону, якщо раптом зустрінемось із ним.

— Вродлива…

— Тоді нехай спакостить оце! — Наткер виразно потер свою матню.

— Благаю тебе, замовкни, брате! — докорив Дісмас. — Хвала Господу, ваша милосте, ми не бачили жодної жінки.

— Її звати Магда. Руде волосся. Довге. Кучеряве, як у нього…

Лотар указав на Дюрера.

— Руда! — Дісмас перехрестився вчетверте. — Істотно сатанинський знак.

— Натрапите на неї — приведіть до мене в Шрамберг. Віддячу щиро.

— Якщо я натраплю на неї, — сказав Наткер, — то я потраплю в неї!

Він і Конрад розреготалися.

Це вже було занадто для графа, який звик, як і більшість знаті, до плазування нижчих.

— Припни язика, монаше, бо вирву!

— На, візьми.

Наткер висолопив язика і непристойно покрутив ним.

— Брате, — прошипів Дісмас зціпивши зуби. — Поважай його світлість, коли твоя ласка.

— Взяти його! — наказав Лотар своїм людям.

Наткер та Анкс націлили свої аркебузи, ґноти шкварчали. Слуги Лотара залишилися верхи.

Лотар розлючено крутонув конем й помчав галопом у хащі, почт слідом.

— Йолопи, — сказав Дісмас Наткеру та Анксу.

— Ми не лижемо сраку Габсбургам, на відміну від тебе.

З-за скелі випірнув Конрад. Він підійшов до Наткера і добряче двинув його кулаком в обличчя.

Дісмас та Дюрер ще довго сиділи біля вогню, надто схвильовані, щоб поснути. Дісмас спостерігав за іскрами, як їх заносило у високе нічне небо, там вони єдналися з зірками і танцювали майже над Альпами у місячному сяйві.

20. Магда

Дісмас прокинувся рано-вранці від гомону.

Було страшенно холодно. Вогнище згасло, а його ковдра стала лубом від морозу. Це що, Наткер гелгоче? Він визирнув з-під ковдри, щоб з'ясувати звідкіля гомін, і побачив, як Наткер вовтузиться біля возу, намагаючись щось витягти з потайного відсіку. Це нога? Так, нога. Оголена жіноча нога, яка скажено брикається.

— Анкс! Дивись, що я впіймав! — крикнув Наткер. — Вона жива! Ух! Велика! Хутчіш сюди, ти, ледачий бовдуре, допоможи!

Анкс приєднався до незрозумілого метушіння. Тепер кожен мав по нозі і кожен тягнув. Ноги щосили брикались.

Дісмас намагався зрозуміти сенс того, що діялося, своїм мерзлим мозком. Хоч і вкритий інеєм, він таки запрацював, і Дісмас відразу згадав події вчорашньої ночі.

— Разом! Один! Два! Три!

Ландскнехти вперлися підошвами у колеса возу і рвонули. Їхній трофей гепнувся на землю, смикаючись, наче щойно спійманий лосось.

— Гей! Гляди! Обережно!

Конрад обхопив свою здобич, яка гамселила його кулаками.

— Ох, вона жива! Ох! Чорт забирай! Вона мене вкусила!

Він дав дівчині стусана.

— Припини, бо задам прочуханки!

Дівчина лежала на землі з піднятими напоготові кулаками і важко дихала.

Дісмас протиснувся в юрбу.

Жінка. Молода, гарна, із — чорт забирай! — яскраво-рудим волоссям, і таки да, його дуже багато. Вона дивилась на своїх полонителів перелякано, але непокірливо.

— Ти… Магда?

Дівчина не відповіла.

Підійшов Конрад.

— Ну звісно, це вона, — сказав він, плюнув на землю і вийняв меча.

Дісмас перехопив руку Конрада.

— Я сам розберусь. Наткере, Анксе, розпаліть вогонь. Завантажте воза. Давайте, давайте, хлопці.

Дісмас подивився на дівчину на землі. Так, дуже красива, хоч і вся у пилюці. Волосся таке ж, як у Дюрера. Кучері заплутані, облипли сосновою смолою. Загнана, зацькована — сама розпач.

— Що ти робила у повозці? — спитав Дісмас.

— Ховалась, а що ж іще?

До якоїсь міри зухвала відповідь, подумав Дісмас.

Він простягнув руку і підвів її.

— Ти справді Магда?

— Так.

Конрад шарахнувся вбік, вихопив меча і приготувався напасти. Очевидно, Конрад вірив у відьом.

— Геть звідси, — сказав Дісмас. — Забирайся!

Жінка стояла як укопана.

— Ти ж не дозволиш їй піти? — спитав Конрад.

— Іди геть, дівчино, — наказав Дісмас.

Вона так само не рухалась.

— А як же винагорода? — спитав Конрад. — Він сказав — віддячить.

— Попереду довгий шлях. Наша місія — не отримання винагород за відьом.

— Не можна отак узяти і відпустити її.

— Не схоже на те, що вона кудись піде. Подивись на мене, дівчино, хіба ти не чуєш? Я сказав — геть звідси.

Вона стояла не рухаючись.

Дісмас прошепотів їй на вухо:

— Ці чоловіки вб'ють тебе, якщо залишишся.

Вона тільки дивилась на нього своїми запалими очима і тремтіла.

— Коли ти їла востаннє? — спитав Дісмас.

Дівчина похитала головою.

— Ми нагодуємо тебе. Але потім ти підеш.

Зараз уже троє ландскнехтів схопилися за мечі.

— З відьмами краще діла не мати, — сказав Конрад.

— Я розберусь із цим, Конраде. Ми дамо їй трохи попоїсти. Тоді вона сяде на свою мітлу і полетить собі.

Дісмас повернувся до Магди.

— Дівчино, якщо ми тебе нагодуємо, ти обіцяєш не обертати цих трьох йолопів на павуків або на що там ще ти переважно обертаєш людей?

Потім розвернувся до ландскнехтів і сказав з презирством:

— Тепер задоволені?

Конрад радився з Наткером та Анксом.

Дюрер роздмухував вугілля. Незабаром розгорівся вогонь.

— Сядь, дівчино, — сказав Дісмас.

Він налив їй залишки бургундського, яке вони придбали за здирницькою ціною в півґульдена за кварту. Вона вихилила все трьома ковтками. Дюрер насипав їй миску каші. Вона і тут швиденько впоралась.

— У тебе гарне волосся, — сказав Дюрер.

Дісмас зітхнув.

— Але ж в якому безладі…

Дюрер розплутав пасма і дістав листочок з її кучерів.

Дівчина заговорила:

— Вони наближались. Я побачила ваше вогнище. Я вже не могла йти і сховалась у повозці. Я все чула. Те, що він вам сказав, — брехня. Він погана людина. Я хотіла піти. Та я була така стомлена від біготні, що заснула. Я не хотіла завдавати вам клопоту. Дозвольте мені залишитись біля вогню, доки ви тут.

Дісмас лишив її з Дюрером і пішов до вогнища ландскнехтів. Наткер та Анкс боязко витріщались на дівчину, наче будь-якої миті в неї з ніздрів та вух поповзуть змії.

— Ми не можемо просто покинути її, — сказав Дісмас.

— Ти ж не