Майстер реліквій - Крістофер Баклі

— Невдовзі після цього одній його служниці стало шкода мене, і вона допомогла мені втекти. Я пішла до міського голови Шрамберга і розповіла йому про все, що сталося. Він відповів, що йому дуже шкода, але він нічого не зможе вдіяти. Лотар — граф Шрамберзький, а також похресник короля Іспанії, який невдовзі стане імператором.

Я переховувалася у подруги, з якою працювала у таверні. Вона розповіла, що про мене поширюють чутки, наче я відьма. Можливо, Лотар зробив це, щоб захистити себе. Щоб я не змогла його ні в чому звинуватити.

Я покинула Шрамберг. Гадала дістатися Базеля, аби опинитися за межами імперських земель. Може, отримати роботу в якійсь аптеці. Їх дуже багато у Базелі. Та хтось побачив мене і доповів графу. Відьом завжди бояться. Тож цілий день я тікала та ховалася від переслідувачів, поки не побачила у сутінках ваше вогнище…

21. Напад

Дісмас прокинувся від того, що чиясь рука трясла його за плече. Він розплющив очі. Конрад.

— Вони вже тут.

Дісмас завмер. Прислухався. Коні, багато коней. Але гіршим був інший звук. Собаки. Не мисливські гончаки, а місцеві шварцвальдські ротвейлери, виведені лише для однієї мети. Наступної миті він відчув неабиякий потяг справити нужду і прокляв себе за те, що доведеться затриматися тут замість того, щоб негайно бігти.

Тим часом ландскнехти запалювали ґноти, заряджали аркебузи та натягували арбалети. Віз стояв паралельно скелястій стіні прямо перед ними.

— А ну, допоможи, — попросив Конрад.

Разом вони перевернули його на бік, зробивши прикриття.

— Умієш управлятися з чим-небудь із цього? — спитав Дісмас Магду. Дівчина мовчки взяла у нього арбалет та почала заряджати. Яка здібна!

Дюрер, який завжди прокидався останнім, нарешті продрав очі.

— Що відбувається?

— Нас атакують, Нарсе. Вони з собаками.

— Господи, Діс…

Дюрер страх як боявся собак, навіть хатніх песиків. У дитинстві вони його дуже покусали.

— Ти вмієш стріляти? — спитав Дісмас, простягаючи йому арбалета.

— Ні! — відповів той безпорадним тоном.

Дісмас схопив алебарду та довгий спис з гострою, як лезо, клюгою.

— Упораєшся з цим?

Лице Дюрера зробилося блідим, як вівсяна каша.

— Я…

— Нарсе, у них собаки.

Він кинув йому алебарду.

Дюрер таки впіймав її. Хоча виглядав він так, наче йому ось-ось стане зле.

Конрад оглянув скелі поза ними. Вершина скелі була за сімдесят футів над ними.

— Наткере! — Конрад жестом указав на скелю. Наткер кивнув, схопив мішок, закинув у нього одне барильце з порохом, додав ґніт, кресало, вогнепровідний шнур та кілька пляшок.

— Швидше, — скомандував Конрад. — Вони ще прочісують ліс.

Наткер зав'язав мішок та, прихиляючись, побіг за скелю і зник.

Гамір наближався.

Конрад сказав:

— Перш за все — собак. Не марнуйте порох та бовти. Чекайте, аж доки не почуєте їхній сморід.

Переслідувачі юрбою виплеснулися на галявину, поперед них бігли собаки.

Дісмас нарахував десять вершників та чотири пси. Побачивши перекинутий віз, вершники зупинилися. Собаки продовжували бігти.

— Готуйсь, — звелів Конрад. — Анксе, ти береш лівого. Дісмасе — правого. Я — того, що посередині. Увага!..

Пси вже підбігли футів на тридцять, прямуючи до них. Дісмас роздивився ковані шипи на їхніх нашийниках.

— Заради всього святого, стріляйте! — простогнав Дюрер.

— Спокійно, маляре. Готуйсь. Вогонь!

Постріли з трьох аркебуз пролунали майже синхронно.

Гуркіт, заволока їдкого білого диму.

Почулося скавчання, але за димом нічого не було видно.

Скавчання змінилося ричанням.

Дісмас відчув удар у груди і миттю опинився на землі. На ньому був пес, що намагався вчепитися Дісмасові в горло. Він відчував його смердючий подих. Він обхопив пса за шию, уникаючи клацаючих ікл. Шипи уп'ялися у долоні. Пес виявився аж надто сильним. Щелепи ось-ось дістануть шию Дісмаса. Він вже не міг утримати цю звірюку…

Раптом пес заскавчав і звалився назад.

Дісмас подивився вгору. Дюрер обома руками тримав держак алебарди, який сіпався від передсмертної агонії ротвейлера. Дісмас перекотився на бік і встромив кинджала у серце тварюці.

Інший псина вчепився в Анксову гомілку. Анкс вилаявся і навідліг ударив його мечем по спині, розтявши майже навпіл. Але навіть мертвий, пес все ще стискав ікла навколо Анксової ноги. Діставши ножа, ландскнехт устромив лезо між ногою та собачою щелепою і прокрутив його. Нога була суціль залита кров'ю.

Дим нарешті розвіявся. Два інші пси лежали мертвими, один з них — із бовтом Магдового арбалета у лобі. Вона вже перезаряджала.

— Добре, — сказав Конрад. — Тепер беремося за тих собак. Рахуйте постріли, наче власні дукати!

Конрад раптом зробив паузу, гиготнув та звернувся до Дісмаса:

— Ти чув? Здається, я вигадав дотепний жарт!

Серце Дісмаса намагалося пробити собі шлях на волю з грудей. Минуло багато часу відтоді, як він останнього разу був у бою. А цей Конрад стоїть собі посеред диму і крові і вигадує ідіотські жарти. Здається, вони й насправді круті, ці ландскнехти…

Розлючений через втрату собак, граф Лотар вигаркував команди своїм людям, половина з яких уже зіскочили з коней та засіли за укриттями.

Перший їхній залп розламав навпіл воза та відколов шматок скелі. Арбалетна стріла звалила одного з коней, який зараз бився в агонії. Анкс, ризикуючи собою, поповз до нього, щоб скінчити страждання тварини.

Залпи повторювались один за одним, і кожен з них був усе більш точним, аж доки не настала мить, коли вести відсічний вогонь стало занадто небезпечно.

— Це облога, — пробурчав Конрад. — Не дуже добре для нас. Ми маємо підманити їх якомога ближче. До Наткера. — Він кивком указав на вершину скелі.

Потім зітхнув:

— Але як це зробити, я не знаю.

Обстріл трохи вщух. Конрад підняв голову над возом та крикнув:

— Гей, дівчатка! Якщо хочете битися, припиніть ховатися, як останні мудаки, виходьте на двобій!

Відповідь прилетіла зливою зі свинцю та стріл.

— Здається, облога їм більше подобається, — підвів підсумок Конрад. — Здається, ми тут… — він хрипко засміявся, — навічно!

Він лежав на спині та споглядав за скелею.

— Хоча, що ж… Не таке вже погане місце, щоб померти.

Магда раптом підвелася.

— Пригнись, дівчино, — звелів Конрад.

Вона вийшла з-за воза.

Постріл влучив у скелю, ледь оминувши її.

Лотар заволав:

— Йолопи! Припинити вогонь!

— Дівчино, — прошипів Конрад. — Що ти робиш?

У Дісмаса промайнуло в голові: «Невже вона збирається здатися, щоб урятувати нас?»

Він підвівся, підняв руки на знак капітуляції та й собі вийшов з-за возу. Якщо йому вдасться порівнятися з Магдою, він зможе відштовхнути її назад, у безпечне місце.

— Ісусе, — прошепотів Конрад. — Ви обоє з'їхали з глузду. Маляре, напоум їх!

Магда продовжувала рухатись до нападників.

— Анксе, маляре, робіть те ж, що