Майстер реліквій - Крістофер Баклі
Трофеї підраховано, наступна справа — тіла.
Виглядало це моторошно: десятеро людей, коней удвічі менше, чотири пси. Може, спалити їх на вогнищі?
Дісмас миттю відмовився від цієї ідеї. Дим міг привести сюди інших. І в будь-якому разі вогонь залишить занадто очевидний слід. Звичайно, розпочнуться пошуки. Граф є граф. Однак перспектива закопувати все це м'ясо у землю відлякувала.
Анкс, ледачий хлопець, запропонував стягнути з них одяг, взуття, екіпіровку і закопати все це, а тіла залишити ведмедям, кабанам, вовкам та птахам-стерв'ятникам. Такий собі бенкет.
Наткер зауважив, що це просто надихаюче рішення. Проте Дісмас та Конрад розуміли, що треба зробити. Вони щойно відправили до праотців похресника одного з наймогутніших правителів світу. Не дуже розумно залишати його останки стерв'ятникам.
— Але ж коні,— запротестував Анкс. — Ми прововтузимось тут увесь день!
— І всю ніч, — додав Наткер.
Урешті дійшли компромісу. Прив'язали мертвих коней до живих і таким чином порозтягали їх по хащах у різних напрямках. Ведмеді та вовки швидко приберуть ті туші.
Після цього перейшли до людей. Звісно, ця справа затяглася.
Щоб приховати специфічний сморід від псів, перед тим, як закидати трупи землею, їх повкривали сосновим та ялівцевим гіллям. Розрівняли землю, прибрали уламки. Зрештою галявину було відновлено до якоїсь подоби її колишнього вигляду. Але тепер уже відчувалося, що це дуже злісне місце, з якого треба якомога швидше зникнути.
Перед тим як вирушати, вирішили трохи перепочити. Дюрер сидів на сидінні воза та щось малював, тоді як ландскнехти збирали все своє озброєння.
Дісмас подивився, що він там робить.
Це був той самий пейзаж, який він зобразив минулого дня, але зараз Дюрер домалював купу надмогильних плит та хрестів у тих місцях, де були закопані тіла. Десять штук.
— Господи, Нарсе!
— Вони були покидьками, і я радий, що вони мертві. Але то були християнські покидьки. Має бути щось таке, що б позначило їхні могили.
— Може ти б ще звів на тому місці кляту каплицю? — спитав Дісмас.
Не відриваючись від малюнка, Дюрер промовив:
— Ти перехрестив Лотара. Чи це ти відганяв мух?
— Я відправив його у пекло.
— Благословивши. Тобі треба залишитися монахом.
— Збираєшся показати це в Базелі, чи не так? — спитав Дісмас. — Чому б тобі не зробити гравюру, щоби продавати копії?
Дюрер видрав листа з етюдника, зіжмакав та кинув з воза. Ландскнехти посідали на коней.
На них чекав Базель.
Було дуже важко рухатися у темряві. Магда залишалася непритомною. Дісмас віддав Дюреру поводи та обережно тримав її голову в себе на колінах. Декілька разів він прихилявся до її грудей, щоб переконатися, що вона ще дихає. Він дав їй води з фляги, але вона потекла по її підборіддю.
Наткер наблизився до них. Він виглядав дуже збентеженим.
— Як вона?..
Дісмас заперечливо похитав головою.
Наткер засмучено промовив:
— Я не бачив її. Я робив вибухівку, засипав порох, приєднував ґноти. І не бачив її.
— Не винувать себе, Наткере. Ти ні в чому не винен. Ніхто не винен, окрім мене.
— Навіщо вона пішла до них?
— Намагалася врятувати нас.
Наткер подивився на неї. Витягнувся з сідла та ніжно провів рукою по її щоці.
— Не помирай, сестричко…
Полудень наступного дня застав їх на узгір'ї, на півдні Шварцвальда. Дорога тут виглядала краще.
Вони їхали так швидко, як тільки могли, намагаючись не трусити дівчину під час руху. З кіньми, що їм дісталися від почту Лотара, вони могли змінювати возових та їхати без перепочинку. З настанням пізнього вечора вони побачили подвійні шпилі собору. Із заходом сонця вони перетнули міст через Рейн, що вів у місто. Біля воріт їх зупинили охоронці.
— Що у возі?
— Помираюча дівчина. Вона помре, якщо ми не поквапимося.
Стражники відсахнулися, підозрюючи чуму.
— Вона сильно впала. Ми шукаємо Парацельса, лікаря. Ви його знаєте?
— Чому я маю його знати?
Дісмас поліз до гаманця і кинув капітанові гульден, якого мало вистачити, щоб купити випивку усій сторожі.
— Парацельс… Знайоме ім'я…
Дісмас витягнув ще один гульден з гаманця.
— Вулиця за Колегією. Не доїжджаючи до арсеналу.
— Благослови тебе Господь, сину мій.
Дісмас підострожив коней. Ландскнехти погнали вперед.
Повернувши воза за Колегією вниз, він побачив, що ландскнехти спішилися та бігають від дверей до дверей, розпитуючи людей. Наткер уже підняв за шкабарки якогось чоловіка та витрясав з нього душу, вимагаючи виказати, де переховується Парацельс.
Виявилося, що лікар живе за алеєю, що вела у внутрішній дворик. Алея була завузька, щоб проїхати возом, тому вони зробили з ковдри ноші та понесли Магду. Наткер ішов попереду, волаючи на всю вулицю:
— Парацельсе! Парацельсе! Виходь, Парацельсе!
Раптом у дверях показався гладкий рум'яний чоловік з елегантними манерами та ображеним виглядом. Його підборіддя вистачило б на трьох таких. Колір щік співпадав з вишневим оксамитом капелюха. Це був Філіп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгайм, якого прозивали Парацельсом.
— Що все це значить? Припиніть галас, або я покличу охоронців!
До нього заговорив Дісмас:
— Вона помирає, ваша милосте. Ви знали її батька — аптекаря з Шрамберга. Її звуть Магда.
Парацельс нахилився і підняв повіки дівчини.
— Заносьте її. Хутчіше!
Ландскнехти поклали Магду на стіл.
Парацельс наказав:
— Усім вийти звідси!
Потім звернувся до Дісмаса:
— А ти лишись.
З'явився асистент у заляпаному кров'ю фартуху. Обидва спілкувалися латиною, але Дісмасових знань було достатньо, щоб зрозуміти їхню розмову.
Парацельс приклав вухо до грудей Магди, потім притиснув два пальці до її зап'ястя. Здавалося, він рахує про себе. Потім знов підняв її повіки, на цей раз сконцентрувавшись лише на одному оці. Відкрив їй рот та заглянув у нього. Тим часом асистент тримав якийсь прилад, що відбивав та посилював світло від свічки. Потім він оглянув її ніс та вуха, дістав якусь крихту із запеченого патьоку крові на вусі дівчини та кинув собі на язик.
— Порох.
Дісмас кивнув.
— Ну? Я що — маю витягувати це з тебе? Що сталося?
— Це був вибух, ваша милосте. Це…
— Коли?
— Вчора.
— Коли вчора?
— Вранці.
Парацельс почав засипати його запитаннями. Чи приходила Магда до тями? Чи її нудило? Чи марила вона у гарячці? Чи билася в конвульсіях?
Говорячи, він обмацував шкіру її голови кінчиками пальців. Пальці нагадували сосиски, але рухалися спритно, як у лютняра. Потім він звернувся до помічника. Пролунало слово «aemidus»