Майстер реліквій - Крістофер Баклі
Не можу від себе я смерть відігнати».
Дюрер поліз у свою торбину та дістав набір фарб. Дісмас оглянувся довкола.
— Що ти робиш? Нас заарештують.
Дюрер продовжував робити своє, блискавично рухаючись. Готово! Він відступив на декілька кроків назад, щоб насолодитися своєю роботою.
— Ось!
Тепер кардинал, зображений на стіні, набув надзвичайної схожості з кардиналом Альбрехтом Бранденбурзьким, примасом Німеччини.
— Господи, Нарсе, пішли звідси, поки нас не кинули до в'язниці.
— Я хочу ще домалювати Лютера.
— Я гадав, ти боготвориш Лютера.
— Ну, так я ж шанобливо. Лютер, який має Смерть у дупу!
— Я впевнений, він був би у захваті. Ну, годі!
Коли вони відійшли на безпечну відстань, Дюрер сказав:
— Так що там сталося, біля стіни?
— Потім поясню. Спочатку вип'ємо.
Вони дійшли до соборної площі, що була у самій високій частині міста. Замовили пива та сіли на терасі у тіні липи. Це був прекрасний день, і вид на схід звідси відкривався чудовий. Перед ними лежав увесь шлях — аж до Шварцвальда. Пиво заспокоїло Дісмаса. Дюрер розводився про релігійне мистецтво.
— Яке ж гівно той стінопис, — казав він. — У Базелі купа грошей. Вони могли б дозволити собі щось краще, ніж це.
— Кранаха?
Дюрер фиркнув.
— Але ж річ не в тому, щоб творити гідне мистецтво, чи не так? Це все для того, щоб віруючі наклали у штани, а потім накидали багато монет зі своїх гаманців. Не випадково все це намальовано на стіні проповідницької обителі.
— Ти саме той, хто молиться.
— Знаєш, хто мав би зробити це? Босх.
— Хто такий Босх? — спитав Дісмас. — Пиво гарне. В усякому разі, має бути гарне за такі гроші.
— Хто такий Босх?!
Дюрер похитав головою.
— Іноді я забуваю, що ти неосвічений швейцарський філістер.
— Ану, просвіти мене.
— Ієронімус Босх. Нідерландець. Уже мабуть роки зо три, як помер. Він зробив цей триптих. Триптих — це три…
— Я знаю, що таке триптих.
— Він має назву «Сад земних насолод». Коли я побачив цю роботу, справді ледь у штани не напудив. У мене перехопило подих. Одне панно — це пекло. Я не спав цілий тиждень. У порівнянні з пеклом Босха, дантівське «Пекло» — літня галявинка. Кажу тобі: якщо б міські радники Базеля обрали Босха для того стінопису, в наші дні Базель був би відомий як святе місто. Місто янголів. Чому? Бо ніхто б не наважився вчинити ані крихітного злочину з остраху опинитися у пеклі, зображеному Босхом. Ти можеш…
— Дісмасе?
Це ж Шенк. Управитель ярмарку реліквій. Чорт би його забрав!
— Франце! Здоров був.
Дісмас підвівся та привітався. Представив Дюрера.
— Це мій друг… е-е… Генріх.
Шенк завалився на стілець поруч з ними, не чекаючи запрошення, та запитав притаманним йому тоном:
— Ти що тут робиш? Ще ж не сезон.
— Нічого не купую, нічого не продаю. Побіля їхав.
— Побіля він їхав. Хм… Але куди? Ну ж бо — зізнавайся.
— До Мілану.
— Ага, — очі Шенка грайливо поблискували. — А що там у Мілані?
Дісмас із таємничим виглядом зазирнув за його ліве та праве плечі, щоб переконатися, що ніхто не підслуховує, та прошепотів:
— Животворний хрест. Цілий. Не розділений на тріски.
Шенк вибухнув сміхом.
— Тоді в тебе, мабуть, повні кармани, і ти можеш собі дозволити пригостити старого випивкою.
Дісмас замовив усім ще по келиху пива зі славетного міста Торгау за непристойною, радше, скаженою ціною. Вони базікали ні про що доти, доки Дісмас не помітив, що Шенк витріщається на його руки.
Дідько! Він же зняв рукавички біля стінопису і забув їх надіти.
— Боже правий, друже що сталося?
— Це? А, дурниця. Нещасний випадок.
Шенк продовжував роздивлятися на подив симетричні дірки у шкірі між великими та вказівними пальцями Дісмаса. Який інцидент міг призвести до таких поранень? Мозок Дісмаса, який ще не відійшов після епізоду біля стінопису, як на зло, зовсім відключився. Шенк чекав на відповідь.
У розмову втрутився Дюрер:
— Він добре себе поводив. Це я винен.
— Ти? Але ж як…
— Ми полювали. Було холодно. Дуже холодно. Дісмас тримав руки разом, ну знаєш, дмухав на них, щоб зігріти… Я у той час заряджав свого арбалета. І, Боже, який же незграбний дурень, — випадково вистрілив. Стріла пройшла прямісінько крізь обидві його руки. Ще б дюйм — і дірки в нього були б у щоках. Щастя, що цього не трапилось, таке ж велике щастя, як і ціна цього пива.
— Боже милосердний! Який жах!
— Еге ж… — обізвався Дісмас, — біль просто нестерпний.
Піднявши руки вгору, він злегка усміхнувся та сказав:
— Але тепер у мене є стигмати. І це тільки підтверджує усім відомий факт, що я — живий святий.
Шенк розсміявся.
— Та досить уже про мене, — перевів розмову Дісмас. — Які плітки?
— Ну… дай згадати. Отто Генгер відійшов позаминулого тижня. По дорозі до Далмації, у напруженій гонитві за щелепою святого Єроніма. Сім неушкоджених зубів, як стверджував він сам.
Шенк засмучено похитав головою.
— Діяння Лютера починають збивати ціни. Люди стали скептично ставитись до реліквій та індульгенцій. Проклятий Лютер! А, і ще ось що. Череп святого Діоміда — дивовижно гідний шматок, за який можна було б урвати сотню гульденів, в Антверпені, зовсім не мав попиту. Зрештою хтось підібрав його за двадцять п'ять.
— Двадцять п'ять? — спитав Дісмас. — Це просто неподобство.
Шенк енергійно закивав головою.
— Чому б просто не віддати його? Ні, поганий знак.
Потім Шенк почав розводитися про те, що, хоч як він не поважає Дісмасового клієнта курфюрста Фрідріха, але ніяк не може второпати, чому той захищає людину, яка своєю єретичною пропагандою підриває торгівлю реліквіями. Сам Фрідріх, чия колекція конкурує лише з Ватиканом! Але далі Шенк непослідовно зауважив, що взагалі-то він у захваті від Лютера і погоджується з переважною більшістю його проповідей. А ще, ніде правди діти, він у захваті від принципової позиції курфюрста, коли всі навкруги галасують, як скажені: «Спалити єретика». Проте…
Шенк раптом відкинув ці меланхолійні роздуми та підсумував, що ринок будь що стабілізується і знову оживе. Ці теологічні скандали завжди впливають на стан продажів. І той, хто придбав череп святого Діоміда, вже наступного року продасть його не менш, як за двісті гульденів. Або й дорожче.