Майстер реліквій - Крістофер Баклі

— Тут гарно, — сказав Дісмас. — Спокійно. Парацельс тебе обожнює. Я придивлявся до нього, коли ти поруч. Він з тобою, як з донькою.

— Так, я теж його обожнюю.

— Ти можеш мати прекрасне життя тут. Вчитися у нього. За деякий час ти б могла…

— Дісмасе, припини.

Вона взяла його руку. Обоє мовчали.

Тоді він сказав:

— Ця справа, яку я маю зробити… Це добром не скінчиться.

— То чому ти мусиш це робити?

— Це покута. Якщо не зроблю, відправлюся до пекла.

— Я могла б чимось допомогти тобі.

Він похитав головою.

— Ця справа не для жінки. Навіть для такої розумної, як ти. Навіть не для такої, яка вміє стріляти з арбалета.

— Я зобов'язана тобі життям. Чому ти не дозволяєш мені відплатити?

— Ти відплатила мені, коли вийшла до Лотара у лісі. Тож це я тобі зобов'язаний. Допомога тобі — моє єдине благопристойне діяння за багато років.

— То дозволь і мені зробити щось для тебе.

Вона подивилася на нього.

— Не заради того, щоб віддячити. Розумієш, я маю почуття до тебе.

Більш за все йому хотілося поцілувати її. Але натомість він суворо відповів:

— Ти що, така невдячна, що нехтуєш життям, яке було врятоване?

Вона забрала свою руку з його руки і заплакала.

— Тепер ти жорстокий.

Він узяв Магду за підборіддя, наблизив її лице до свого і поцілував.

Вони сиділи у повній тиші під деревом, пригорнувшись одне до одного. Пташки щебетали у гілках дерев, обмінюючись останніми плітками у сутінках.

Гектор продовжував велично споглядати за ними.

Дісмас нарешті вимовив:

— Я прийду за тобою на світанку. Післязавтра.

— Я буду готова.

Вони обійнялися. Дісмас пішов дуже швидко, тому вона не побачила сльози на його обличчі.

24. Дари

На світанку наступного дня вони стояли перед «Райським домом», готові вирушити у подорож.

Виснажені ландскнехти ледь трималися на ногах — вони все ж таки не втримались і вчинили прощальний шабаш. Дісмас оплатив рахунок. На випадок, якщо хтось про них питатиме, він збрехав хазяйці заїзду, що вони вирушають на північ, до Фрайберга.

Проминувши ворота святого Альбана, вони прочистили ніздрі від смороду паперової фабрики та повернули на захід. За десять миль дісталися джерела святого Гунтера, звідки починався південно-західний шлях, що вів в обхід кантону Юра.

Компанія становила собою досить сумне видовище. У ландскнехтів було таке пекельне похмілля після гульби, що сили їм вистачало лише на те, щоб не випадати із сідел. Дісмас та Дюрер, обидва похмурі, їхали поруч у повній тиші: Дюрер питав себе, якого біса він вирішив продовжувати подорож, Дісмас корив себе за те, що обманув Магду. Те, що він зробив це заради її ж блага, ніяк не поліпшувало ситуацію. Навіть Дюрер, потопаючий у своїй власній скорботі, помітив горе товариша.

— Що тебе гризе, Дісе?

Дісмас промовчав. Він не розповідав Дюреру про те, що сталося між ним та Магдою.

— Ось що має підбадьорити твоє пастушаче серце, — нарешті зауважив Дюрер, указуючи через ліве плече на Альпи, які тяглися своїми білосніжними піками прямісінько у блакитне небо.

Дісмас неуважно подивився. Дюрер роздратувався: Дісмас занепав духом навіть сильніше за нього, тоді як він пішов на таку благородну самопожертву. Він сказав:

— Ну, припини, годі вже журитися. Я не більше за тебе хотів би танцювати зі смертю.

Дюрер придивився до обличчя свого товариша так, ніби збирався намалювати його портрет. Художники вміють читати людські душі, тому він побачив, що Дісмаса охоплюють не журба і не страх смерті.

— A-а, зрозуміло. Дівчина.

Дісмас зітхнув. Так, дівчина.

— Знаєш, я теж за нею сумую, — сказав Дюрер, заганяючи себе в тугу Дісмаса. — Неймовірна дівчина. Навіть уявити страшно, що тільки вона пережила у лапах тієї потвори. Переконаний, він зараз верещить у пеклі. І сподіваюся, що те пекло за версією Босха.

Він трохи помовчав і додав:

— Я б хотів написати її портрет. Вона справжня красуня. І повезе ж комусь із жінкою. Можливо, вони з Парацельсом…

— Нарсе, замовкни, будь ласка.

— Закохався! Я так і знав. Оце так: у Дісмаса, виявляється, є серце! Влучний момент, щоб закохатися. Та добре. Розвертаймося, їдьмо назад до Базеля. Я намалюю ваш весільний портрет. Безкоштовно. Мій подарунок.

Дісмас продовжував мовчати.

— Ну, а вона кохає тебе?

— Ти можеш заткнутися?

— Напевно кохає. Вона так на тебе дивиться. Ми, художники, знаємося на таких речах.

— Дай мені спокій. Вона б дивилася так на будь-кого, хто б їй допоміг. Послухай, Нарсе, я не хочу про це розмовляти.

— Якщо вона тебе кохає, чому б нам не…

— Вона мене не кохає! Вдячність і кохання — різні речі. Кохання — це…

— Невже? Будь ласка, продовжуй. Давай, розкажи мені що таке кохання.

Дісмас застогнав.

— Нарсе, ти лукавий біс. Тобі тільки й треба, щоб ми розвернулися, і тоді ти б не здох на клятій шибениці разом зі мною в Шамбері. Шибениця — це якщо нам дуже пощастить. Скоріш за все, нас колесують[22] — починаючи знизу.

— Добре, добре. Визнаю. Визнаю, що не хочу померти на клятій шибениці або щоб мене колесували. Але не читай мені тут лекцій про кохання. Якби Амур був швейцарцем, він би із задоволенням пускав свої стріли у гірських козлів.

— Ви, двоє, про що ви там гризетеся? — спитав Конрад з-за спини. — Кудкудаче, як півні. Можна тихіше? В мене зараз голова відвалиться…

Вони розбили табір та з'їли холодну безрадісну вечерю.

— Я сумую за сестричкою, — зауважив Конрад.

— І за її куховарством, — додав Анкс.

— Чому вона не поїхала з нами? — спитав Наткер.

Дісмас промовчав.

Конрад спитав:

— То який в нас план? Як ми викрадемо цю ряднину? Всі, з ким я тільки не розмовляв у Базелі, кажуть, що це неможливо.

Дісмас витріщився.

— Що ти маєш на увазі? Що значить: «Усі, з ким я тільки не розмовляв, сказали, що це неможливо»? Боже праведний, Конраде! Ти розпатякав, що саме ми збираємося зробити?

— Не обіссись, чоловіче. Я лише трохи навів довідки, і все. Звичайна оглядність.

Дісмас похитав головою.

— Господи помилуй!

— Я маю право знати, у що вляпуюсь. І всі, кого б я не питав, кажуть, що легше пробратися під спідницю до монашки, ніж до тієї плащаниці. То ж я і питаю: який в нас план?

— План, кажеш? — відповів Дісмас. — Дуже добре. Якщо ти вже питаєш, то