Майстер реліквій - Крістофер Баклі

Вони увійшли через головні ворота — вони мали назву ворота Відлюдника. Тут був зручний розвідний міст через рів, що оточував стіни укріпленої частини міста. Натовп паломників перекрив рух. Охоронці вимагали «транзитний збір» — плату за вхід. Це спровокувало палкі суперечки та переполох. Після тижневої лісової тиші у масиві Бож цей галас дратував. А який тут стояв сморід!

Паломники зводили намети та навіси уздовж рову. Маленькі крамнички вели жваву торгівлю. Чого тут тільки не було, і на продаж, і на обмін: кури, риба, дичина, вино, сир, усілякі предмети для релігійних обрядів, мазі, бальзами, ліки від усіх відомих хвороб.

Дісмас з професійною зневагою роздивлявся численних торговців реліквіями, що продавали речі явно сумнівного походження. Він нарахував тут чотири цілісінькі тернові вінця. Повсюди можна було побачити копії Шамберійської плащаниці. Будь-яких розмірів: від серветки до простирадла. Одна навіть була оригінальних пропорцій: чотирнадцять на чотири фути, прибита стойма до двох дощечок. Образ Христа був відтворений препаскудно, навмисно жорстоко та криваво. Хлопець, що стояв позаду, вочевидь, сам автор «шедевру», гордовито роз'яснював людям з натовпу подробиці своєї роботи.

Дісмас стиха сказав Дюреру:

— Будемо сподіватися, що у тебе вийде краще.

Дюрер фиркнув.

— Ставлю п'ять гульденів, що цей хлоп — іспанець.

— Чому?

— Подивись, скільки крові. Ці іберійці схиблені на ній. Іспанець не здатний навіть натюрморт з фруктами або квітами намалювати, не поклавши на стіл відрубану голову, з якої точиться кров. Забери в іспанця усі червоні фарби: оксид свинцю, синопію, кармін, кіновар, лак, марену, фуксин, поцуоллі, кармазин — і він устромить собі у вену ножа та продовжить малювати кров'ю. З цього півострова ще не вийшло жодного гідного художника. Вони занадто довго перебували під впливом маврів. Якби маври застукали когось за малюванням портрету, вмить би відрубали руку. Але в інших сферах — медицині, астрономії, математиці — вони зайшли куди далі, ніж ми.

Нарешті вони дісталися готелю для паломників — «благодійного пансіону». Вони б могли дозволити собі й краще житло, але Дісмас вирішив, що це місце краще підходить їхньому чернечому стану. В будинку смерділо з переповнених латрин, кругом були воші, малярія, гнійники, прокисле вино і червивий хліб. Дюрер заявив, що ні за яких обставин не залишиться у приміщенні, що кишить паразитами.

Дісмас не згодився. Він звернув увагу брата Нарса, що той склав не тільки обітницю бідності, але й послуху. На це брат Нарс відповів, що у такому разі він позбавляє себе духовного сану та знайде трикляте житло для себе сам. У Дісмаса не було настрою вгамовувати Дюрерове обурення, то ж він спитав у нього, зціпивши зуби:

— Чому б тобі просто не постукати до герцога у двері та не попрохати достойний тебе покій у замку?

Ця суперечка не мала ні кінця, ні краю. Врешті Магда змушена була втрутитися, доки двоє святих отців не дійшли до привселюдного мордобою. Вона запропонувала тимчасово розташуватися на свіжому повітрі у міських садах за рогом міської стіни, що тяглася від воріт Відлюдника. Всі без подальших суперечок знайшли цю пропозицію найкращою альтернативою проживанню з прокаженими паломниками, хоч як би сильно Господь не любив ці найгидотніші у світі створіння.

Кінець кінцем вони розташувалися під платанами. Там вони могли насолоджуватися і легким гірським бризом, і приємним видом на річку. Ландскнехти осідлали коней та вирушили на пошуки стайні, а також купити якоїсь їжі та вина і заразом дізнатися всього, що треба було дізнатися. Дюрер, який ще й досі перебував під впливом жахливого видовища «благодійного пансіону», зажадав пройтися наодинці, розвідати місцевість.

Дісмас із Магдою сиділи поруч на ковдрі у тіні. Через чернечий одяг їм доводилося спілкуватися суто цнотливо, насолоджуючись лише краєвидом.

— Дісмасе…

— Мене звати Лукас. Так, сестро?

— У нас є план?

— Так. Плащаницю вивісять досить високо на стіні замку. З балкона замкової каплиці. З шостої до дев'ятої години. Це відповідає часу, впродовж якого Ісус був розіп'ятий на хресті. Брат Нарс підійде до неї так близько, як тільки зможе, щоб краще роздивитися реліквію та відтворити її точну копію. На тому полотнищі, що ми придбали у Базелі.

— А тоді?

— Тоді… Тоді ми підмінимо оригінал копією. Все просто, бачиш?

— І яким чином?

— Ну, це… Як тільки брат Нарс закінчить копію — він буде змушений зробити її дуже швидко, хоча брат Нарс не найспритніший з художників, — тоді наступного ж дня, коли плащаницю знов будуть показувати… ми вшістьох одночасно атакуємо стіну замку та зробимо драбину зі своїх тіл. Оскільки висота стіни сягає десь сімдесят футів, нам доведеться стояти на плечах один в одного, доки той з нас, хто опиниться вище за всіх, не дотягнеться до плащаниці. Це будеш ти, оскільки ти найлегша. Тоді все, що тобі зостанеться зробити, — різко рвонути полотнище у бік, щоб вихопити його з рук архієпископа та дияконів, які триматимуть його. І одночасно віддати їм копію. Тоді… Тоді ми дамо драла. Через усе місто, по розвідному мосту, потім по мосту через річку — і далі тим самим шляхом у горах. Як тобі мій план?

Магда широко розплющила очі.

— Це…

— Так, знаю. Йому чогось бракує. Якщо насправді — всього.

Вони сиділи у тиші, перебираючи для виду чотки.

Магда сказала:

— Ти казав: якщо якась реліквія захоче бути «переведеною», то ніщо цьому не завадить.

Дісмас кивнув.

— Це правда. Але це стосується справжніх реліквій. А наша проблема у тому, що… ну, в нас багато проблем. Перша з них — це те, що я не вірю у справжність цієї плащаниці. Друга: навіть якщо вона справжня, ми маємо спитати Ісуса, чи він узагалі хоче, щоб плащаницю було «переведено» від герцога, якого всі звуть Карл Добрий, до кардинала, якого мали б називати «Альбрехт Не Такий Вже й Добрий».

Магда намагалася розібратися:

— Якщо це підробка, то чому Альбрехт так сильно хоче нею заволодіти?

Дісмас зітхнув:

— Можливо, він переконав себе, що вона справжня. Але я схиляюся до того, що він заслав мене сюди з іншої причини.

— З якої?

— Щоб мене вбили, а у Фрідріха не було жодної підстави здійняти галас.

Дісмас хотів був прямо зараз повідати Магді про своє рішення — звільнити їх усіх і залишитися наодинці зі своєю єпитимією. Але було так приємно просто сидіти під платанами.

Тим часом повернулися ландскнехти разом із Дюрером, тягнучи величезні запаси їжі та напоїв: вино, пиво, сосиски, хліб та ще й смаженого кроля. Дісмас дошкульно зауважив, що така ганебна розкіш навряд чи личить бідним монахам. Але