Майстер реліквій - Крістофер Баклі

Поки ченці трапезували, з півдня з'явилася довжелезна процесія. Вона рухалася через міст. Кавалерія, піхотинці, слуги, екіпаж за екіпажем, численні знамена.

— Це що — король? — ледь не похлинувшись, спитав Анкс, відгризаючи шмат кроля.

— Ні, — відповів Дюрер, — але не менше, ніж герцог. Судячи з напрямку, звідки вони йдуть, — це італійці. Поки не можу роздивитися знамена. Можливо, венеціанці. Хто б це не був, він не любить подорожувати сам по собі. Я бачив армії з меншою чисельністю вояків.

Вони уважно спостерігали, як карети гуркотять мостовими брусами.

— Напевне, це Лоренцо, герцог Урбіно, — нарешті сказав Дюрер. — Він не з тих, хто вирушить кудись без достатнього комфорту. Як і його дядько.

— А хто його дядько?

— Папа.

— Ого!

— А вам відомо, — спитав Дюрер, — як цей Папа проводить свій час?

— Гадаю, просить у Бога милості для всього людства, — мовив Дісмас, — що і має робити.

Дюрер чмихнув:

— Полює. Ось і все, що він робить. Можливо, якби він більше часу віддавав церковним справам, вони б із Лютером могли порозумітися. А інша його пристрасть — це його звіринець.

— Звіринець?

— Хіба наш Господь не звелів усій тварі плодитися, розмножуватися та створювати звіринці? Тож Лев іде стопами апостола Петра. Навіть якщо йде просто у величезну купу лайна. Його улюбленець — білий слон Ганнон. Що ж, Лев із Медічі, чи не так? Я бачив його. Йшов увесь такий веселий, усміхнений. Але… — Дюрер скривився, — італійці такі розбещені. Це на них так клімат впливає.

— Тіціан, ще й Папа, — зауважив Дісмас. — Які в тебе поважні друзі, Нарсе.

Дюрер відрізав скибку яблука.

— Якщо це насправді племінник Лева, ви, селюки, маєте пишатися тим, що бачили його. Він дуже впливова персона.

— Тільки тому, що він герцог? — спитав Наткер.

— Любий Наткере, Лоренцо Медічі — правитель Флоренції. А нещодавно його дядько, він же — Папа Римський, заплатив за війну, щоб племінникові дісталося герцогство Урбіно. Тож, як бачиш, тепер він володар чверті Італії. В нього Мак'явеллі у радниках.

— А хто такий Мак'явеллі? — спитав Дісмас.

Дюрер похитав головою.

— Ну ти й ерудит… Мак'явеллі, філософ. І це на додачу до всього іншого. Він написав для Лоренцо трактат про те, як має керувати видатний діяч.

— І як він має керувати? — поцікавився Дісмас.

— Я не читав. Я зайнятий керуванням Агнес. А для цього потрібна лозина, а не трактат.

— Ха! — сказав Дісмас. — Хотів би я подивитися, як ти керуєш Агнес з лозиною.

— Я чув, Мак'явеллі радить убивати ворогів до того, як вони вб'ють тебе.

Конрад закивав:

— Розумна порада.

— Герцог хворий, — сказав Дюрер.

— Чому?

— Він італієць.

— Сифіліс?

— В Італії це називають французькою хворобою. У Франції — італійською.

— Я вважав, ти шануєш італійців, — сказав Дісмас. — Ти ж завжди тікаєш до Італії.

— Учитися, а не бігати по бабах. Звісно, я їжджу до Італії. Італійці — боги живопису. Їм нема рівних. Окрім одного чи двох з інших країн.

Дісмас фиркнув:

— Маєш когось на увазі?

— Щодо моралі, то в них її зовсім нема. Ніякої. Всім відомо, що сам Папа — содоміт.

— Тепер ти висловлюєшся точнісінько, як Лютер.

Дюрер знизав плечима.

— Це правда. Кажуть, що в нього…

Дюрер зиркнув на Магду.

— Навряд чи це вдала тема для пристойної розмови. Достатньо сказати, що він страждає через неприємні наслідки неприродних зносин.

— Так, — бовкнув Конрад, — я чув про це. Фістула у дупі. Після того, як його туди дерли.

— Це неодмінно слон! — вигукнув Анкс.

Ландскнехти розреготалися.

Тим часом перша карета вже спинилася біля воріт Відлюдника. Ревнули фанфари.

Дісмас витер підборіддя від кролячого жиру та звівся на ноги.

— Ну, що ж, ходімо подивимось на твого видатного діяча, ким би він там не був.

Солдати, між тим, розчищали проїзд серед натовпу. Дісмасу та іншим довелося пробивати собі шлях плечима, щоб підібратися ближче, ландскнехти перли вперед, наче орали землю, не по-чернецьки розштовхуючи людей дужими ліктями.

На чолі процесії вони побачили герольдів на конях, що тримали гербовий прапор. На ньому — чорний орел, що звив гніздо у герцогській короні, насунутій на чорно-золотий шлем, з діамантовим перснем у кігтях. На передньому плані — золотий щит, прикрашений п'ятьма великими червоними кулями.

— Так, це дійсно Лоренцо Медічі.

— Ці червоні кулі, — вказав на прапор Конрад. — Що вони означають?

— Ніхто не знає. Дехто вважає, що це вм'ятини на щиті, що залишилися після великих битв. Інші кажуть — якісь пігулки. Родове ім'я Медічі походить від італійського «лікар». Колись давно всі вони були аптекарями.

— Так, я чула, якими вони були аптекарями, — зауважила Магда.

Карета Медічі спинилася. З воріт Відлюдника потекла процесія слуг герцога Савойського. Обидва почти плуталися в шовку та оксамиті. Формальностей було дотримано з надмірною кількістю поклонів та зняттям капелюхів. Біля дверей карети герцога навіть утворилася давка — ще одне коло поклонів. Нарешті двері карети відчинилися, і з неї вийшов сам Лоренцо, герцог Урбіно.

Магда жахнулася:

— О! Бідолашний!

На його обличчі був товстий шар гриму, із допомогою якого він намагався приховати гнійники на шкірі. Блимаючи від сонця, герцог посміхнувся натовпу та немічно помахав долонею. Праву руку він притискав до грудей.

Натовп вигукував вітання, і це, здавалося, подобається герцогу. Потім він скривився, схопився за груди та повернувся у карету. Процесія знову почала рухатися уперед — через розвідний міст та ворота Відлюдника до замку Шамбері.

— Він довго не протягне, — сказала Магда.

— Звідкіля ти знаєш? — спитав Дісмас.

— Бачив, як він тримається за груди? На останніх стадіях ця хвороба вражає серце. Біль майже нестерпний. Є дещо, що може допомогти. Настоянка з однієї квітки. Ми проїжджали багато таких у горах. Наперстянка. Ти її бачив, напевне.

— Так, я знаю цю квітку, — сказав Дісмас.

— Наперстянка пурпурова. Її цілющі властивості виявили в Англії. Її ще називають «лисяча рукавичка».

Дісмас міркував:

— Герцог, що править чвертю Італії. Звісно, його лікар має знати про це. З таким почтом у нього має бути двадцять лікарів…

— Можливо. Але ти сам бачив, як він хапається за серце.

Звісно, Дісмас бачив.

Наступного ранку, ще вдосвіта, Магда, у супроводі Конрада, Наткера та Анкса, подалася у гори, щоб знайти галявину з наперстянкою. Повернулися вони вже на сході сонця, виглядаючи, мов торговці квітами, через набиті до верху мішки з пурпурними пелюстками. Анкс і досі скиглив, що таке завдання принижує гідність будь-якого ландскнехта, що поважає себе.

Дісмас та Дюрер провели день у місті у пошуках пристойного житла.

Вони поскидали свої ряси, адже вигляд монахів,