Майстер реліквій - Крістофер Баклі

Дісмас повернувся до Дюрера.

— Ваша милосте? Що ви скажете у відповідь на це найлюб'язніше запрошення?

Дюрер, блідий як смерть, змусив себе випрямитися.

— Н-ну… я би не хотів нікому завдавати клопоту.

— Ох, — вигукнув Ростан, — пробачте великодушно, ваша ясновельможносте! Я так розхвилювався, що забув про манери.

Він опустився на коліно перед Дюрером у церемоніальному поклоні.

«Так, — зрозумів Дісмас. — Він хоче побачити перстень, щоб пересвідчитися».

Дюрер простяг до нього руку, і Дісмас помітив, що старий роздивляється печатку Лотара, намагаючись визначити, чи співпадає вона з відбитком на сургучі, що ним був скріплений лист.

— Тож ви наполягаєте, що ми повинні йти з вами? — спитав Дісмас.

— Так, так! Але аудієнцію в його високості отримаєте лише ясновельможний граф та ви. Решту вашого почту ми спробуємо влаштувати з іншими слугами. Нам навіть довелося розкласти намети у внутрішньому дворі. Це нагадує якийсь базар, гхм! Замок, здається, ось-ось лусне по всіх швах. Але так завжди трапляється, коли мій господар виставляє Святу Плащаницю.

— Я дивуюся, як ви ще тримаєтеся, — співчутливо мовив Дісмас.

Ростан із Дісмасом рушили уперед, щоб поговорити як управитель із управителем.

— Дозвольте спитати, як поживає хрещений батько вашого господаря, його імператорська величність? — спитав Ростан.

Саме Дісмас диктував лист, який Дюрер написав власною рукою:

«Мій любий хрещений батько, донині король Іспанії, а зараз, по милості Господа, майбутній імператор Священної Римської імперії, наказує мені висловити його величезну християнську та братську любов до Вас…»

«Якщо ти збираєшся чимось вихвалятися, — подумав Дісмас, — вихваляйся з усієї сили». І відповів:

— Він пречудово почувається і завжди у доброму гуморі. Але весь час розмірковує про величезну відповідальність, яка обтяжить його плечі.

Розуміючись на тому, що придворні нічим так не насолоджуються, як плітками, він додав:

— Не хотів спочатку торкатися цього, але, між нами кажучи, він дуже страждає від подагри. Який невдалий час для прояву цієї недуги!

— Прикро це чути, — відказав Ростан, хитаючи головою. — Гхм!

— Його лікар — наша сестра Гільдеґарда — вважає, що хворобу могла спровокувати його звичка завжди їсти тільки червоне м'ясо. Мій господар не раз з любов'ю нарікав йому через це. Бувало, каже: «Хрещений, вам потрібно вживати більше овочів!» Яка ж між ними тепла близькість… Вони як… як брати.

Минуло не більше десяти хвилин, і вони вже стояли біля воріт замку. Пройшли ворота, піднялись по крутій, вимощеній каменем дорозі і дісталися парадного входу. Як і казав Ростан, біля нього купчилося стільки наметів, що замковий двір дійсно нагадував переповнений ринок.

Праворуч вони побачили готичну каплицю, збудовану ще пращуром герцога Карла — Амадеєм VIII. Починаючи з 1502 року вона правила за сховище Святої Плащаниці. Дісмас та всі інші побожно схилили коліно та перехрестилися.

Мажордом сказав:

— Саме попередник хрещеного батька вашого господаря, імператор Священної Римської імперії Сигізмунд, століття тому підніс Амадея, предка мого господаря, до сану герцога Савойського, гхм! З цієї причини — та й з численних інших — савойські герцоги глибоко поважають імператорів Священної Римської імперії та відчувають до них найщирішу вдяку.

Дісмас притис руку до грудей, щоб показати, наскільки він цим зворушений.

Ще кілька кроків — і вони опинилися в оточенні юрби замкових слуг. Ростан наказав їм установити ще один намет, щоб розмістити гостей з гідним комфортом.

Покінчивши із цим, він запросив графа Лотара Шрамберзького та його управителя майстра Руфуса послідувати за ним угору сходами, що вели в апартаменти герцога через внутрішній дворик Святої каплиці.

30. Карл Добрий

Дісмас зупинився на порозі головної зали, коли лакеї приготувалися відчинити двері. Озирнувшись на Дюрера, він сказав:

— Будь ласка, ваш меч, ваша милосте!

Дюрер стояв, не розуміючи, що треба зробити далі. Потім вимовив:

— О, так, меч…

Вони відрепетирували цей момент, але Дюрер так розхвилювався, що геть усе забув. Входити зі зброєю до приміщення, де перебуває вельможна особа, суворо заборонено, навіть якщо ти також носій високого титулу.

Дісмас узяв меч Лотара та урочисто передав його мажордому, який, у свою чергу, передав його комусь зі своїх людей. Цей протокольний жест дозволить Ростану удруге засвідчити особистість графа, тільки-но він побачить напис на мечі, зроблений його славнозвісним хрещеним батьком, королем Іспанії.

Великі двері повільно відчинилися.

Вони прослідували за Ростаном до головного залу. Дісмас ще раз нагадав собі, що ні в якому разі не можна обмовитися, що він швейцарець. Перш ніж оголосити себе навіки нейтральною, Швейцарська Конфедерація неодноразово вторгалася на землі герцогства Савойського.

Помешкання було заповнене людьми, але замість того, щоб роздивлятися гостей, Дісмас та Дюрер спрямували погляди уперед, на самого герцога.

Карл Добрий підвівся з трону, розкрив обійми, відкинувши всі етикетні умовності, та почав спускатися, щоб привітати гостей. На його обличчі грала така сяюча посмішка, ніби цієї миті він чекав усе життя.

Герцог виглядав досить привабливо: років тридцяти-сорока, ширококостий, риси обличчя м'які. Але найбільш примітним був його дзьобатий ніс. Дісмас навіть задумався, невже у всіх пожильців Шамбері такі носи?

Як на володаря, Карл був досить скромно одягнений. Ні тобі розсипу дорогоцінних каменів, ні пишних складок шовку або парчі. Він носив чубчик, що надавало його образу деякої жіночності. Очі карі, погляд ніжний. Такий непоказний вид, думав Дісмас, личить тому, хто зростав, навіть не здогадуючись, що стане правителем. Завдяки щасливому випадку, як Карл, так і його батько Філіп Безземельний, отримали герцогську корону суто випадково, але цілком законно, ніяких інтриг та хитросплетінь. Дуже рідкісний випадок.

— Граф Лотар! — вигукнув герцог Карл, притискаючи скам'янілого Дюрера до своїх грудей.

Дісмас затамував подих і благав Господа, щоб Дюрер не зомлів чи не намочив штани. Втім, його молитви були почуті. Граф Лотар ніяково вклонився та промовив твердим голосом:

— Яка превелика честь, ваша високосте!

Вони радилися напередодні, як саме Дюрер має звертатися до герцога, але згодом вирішили, що слівце «кузен» — це трохи безцеремонно, враховуючи диспропорцію у титулах.

— Радість від вашої присутності просто переповнює нас, — проказав герцог Карл. — Але ж чому ви не сповістили нас раніше? Ми б зустріли вас з усіма належними почестями!

Люб'язності нанизувалися одна на одну повним ходом. Дюрер нарешті ужився у роль, як цього й очікував Дісмас, добре знайомий з його природною пихатістю.

Герцог нарешті