Майстер реліквій - Крістофер Баклі

Кардинал саркастично розсміявся.

— Ви сказали «не беручи до уваги релігійні аспекти»? Але Лютер — монах августинського ордену. Він у першу чергу підданий Рима.

— Саме так, — Дюрер посміхнувся. — Це дійсно складно.

Кардинал насупився. Потім почав знову:

— Попередник вашого хрещеного, покійний імператор Максиміліан, намагався вмовити Фрідріха дозволити допитати Лютера. В нього нічого не вийшло. Я сподіваюся, що ваш хрещений все ж таки підтримає святішого отця у його прагненні притягнути Лютера до відповідальності через напади на церкву.

— До відповідальності? — Дюрер насупив одну брову. — А-а-а, ви маєте на увазі — спалити його?

— А як іще можна викоренити єресь, якщо не очисним вогнем?

— Саме так, — Дюрер закивав. — Хіба не це саме казав наш Господь у Нагорній проповіді?

Кардинал знову витріщився.

— Як назвати той світ, — почав він з гіркотою, — де монах, самотній германський монах… Звісно, я не хочу нікого образити, бо настирливість людей із ваших земель є однією з багатьох їхніх гарних якостей. Але коли один монах відверто підриває авторитет імператора і Папи Римського? Що це за світ?

— Мабуть, прогресивний?

Кардинал Арагонський зітхнув точнісінько так, як нещодавно зітхнув герцог Лоренцо, остаточно впевнившись у тому, що цей «граф Лотар якийсь там» є несосвітенним йолопом.

Уперше за весь вечір Дісмас розслабився. Нехай краще держать Нарса за ідіота, ніж остерігаються його. Він добре грав свою роль.

Саме цієї хвилини Дюрер знову звернувся до кардинала:

— Ваше преосвященство, в мене є питання щодо захоплення святішого отця полюванням…

— Так? — кивнув кардинал, не відриваючи очей від їжі і всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що не має жодного бажання продовжувати розмову з цим бовдуром із другорядної тевтонської знаті.

— Я помиляюся, чи в канонічному праві прописано, що духовенству заборонено полювати?

Кардинал на мить остовпів.

— Духовенству?

— Так. Священикам і на кшталт того.

Арагон уїдливо розсміявся.

— Ви вважаєте верховного понтифіка Рима духовенством?

— Ах, точно, — похопився Дюрер. — Коли Лева обрали Папою, він же ж навіть не був священиком. Хіба ні?

— Канонічне право, у якому ви виявилися дуже обізнаним, не вимагає від Папи бути священиком. Та й після обрання верховним понтифіком його висвятили. До чого ви хилите, можу я спитати?

— Я тільки посилаюся на закон нашої матері-церкви. Що забороняє духовенству, особливо вищим духовним особам, такі світські розваги, як полювання. Це стосується також і деяких інших забавок.

Дісмасове серце намагалося вистрибнути з грудей. Він готувався до того, що Дюрер почне перераховувати «інші забавки». Содомію, обжерливість, святокупство…

Але Дюрер тільки посміхнувся.

— Ваше преосвященство, ви, а не я, авторитет у таких справах. Вибачте мені ці нахабні питання.

І додав:

— Завтра мені доведеться як слід висповідатись!..

Обличчя кардинала набуло кольору його плаща.

Герцог Карл скочив з місця, плеснувши у долоні.

— Велика честь для Савойї вітати таке вельможне товариство за цим скромним столом у замку Шамбері. Ваша високосте, ваше преосвященство, панове, з вашого дозволу, я також приготував для вас невеличку розвагу.

Герцог дав знак. Штору відсунули до самого кінця бенкетного залу. Сотня гостей одночасно ахнула від здивування, побачивши сцену, яка відкрилася за нею.

Дісмас уже декілька разів бачив живі картини. Він вважав їх трохи дивними: живі люди замість квітів, фруктів і різних різнощей.

Цього разу картина зображувала візит трьох волхвів до Віфлеєма — так, як він описаний в Євангелії від Матвія. Приготування до неї потребувало численних зусиль. На додачу до людських персонажів, там були троє живих верблюдів, на яких сиділи волхви. І як зворушливо: першого волхва зробили подібним до герцога Урбіно, другого — до кардинала Арагонського. Третій віддалено нагадував графа Лотара.

Герцог Савойський пробурмотів у вухо Дюреру:

— Через вашу недавню появу в нас не було часу, щоб досягти справжньої схожості.

Дісмас побачив, як Дюрер закусює губу, щоб не розреготатися вголос.

— Це п-пречудово, ваша високосте, — промуркотів він.

Лоренцо та кардинал дивилися байдуже.

— Надзвичайно! — все ж таки спромігся сказати священнослужитель.

Герцог Урбіно тільки махнув рукою на знак того, що він також зворушений.

Дитина, яка виконувала роль маленького Ісуса, раптом розревілася. Герцог Карл встав і подякував своїм людям за хорошу гру у картині і дав знак музикам.

Почалися танці.

32. Наперстянка

— Тобі обов'язково було розводити про порушення Папою канонів?

— Може, й ні. Але це було до біса приємно, після тієї жахливої розповіді про його ненажерливість. І ще ці діти, запечені у ватиканських пирогах! На тлі такої розпусти блякнуть навіть злодіяння римських цезарів. Сам Светоній жахнувся б. Істинно, Рим — це новий Вавилон. Лютер ще м'яко висловився, якщо на те пішло.

— Дозволь зауважити, — сказав Дісмас. — Адже той новий Вавилон держить на службі твого друга Рафаеля. І безліч інших чудових художників.

Вони сиділи за обіднім столом в апартаментах архідиякона — усі, крім Магди. Танці й музика закінчились пізньої ночі. Герцог Урбіно, підбадьорений своєю лікувальною хусткою, лишився, щоб подивитися на розваги, підморгуючи гарненьким дівчатам. Ні наближення смерті, ні нестерпний біль від хвороби не могли загасити його хтивість. Улучивши мить, Дісмас підійшов до його управителя Караффи.

— Мені дуже шкода бачити страждання вашого господаря, монсеньйоре.

— Це лише невеличка тимчасова хвороба.

— Я впевнений, що у його високості найкращі лікарі. Але якщо потрібно, сестра Гільдеґарда, аптекарка мого господаря, до ваших послуг, сеньйоре.

Караффа байдуже вислухав пропозицію.

— Нам довелося бачити ваш приїзд біля міських воріт, — додав Дісмас. — Сестра бачила, як його милість трималися за груди, як і сьогодні ввечері. Вона каже, що має ліки від цього болю.

— Від висотної хвороби?

— Я так зрозумів, що вона має на увазі біль у грудях. Вона на цьому знається. Граф Лотар дуже цінує її і ніколи не подорожує без неї. Вона навчалася у самого Парацельса в Базелі.

— Так, ми знаємо Парацельса.

— Краплі на хустці — можу я спитати, це був ладанум?

Караффа витріщився.

— Яка удача, — продовжував Дісмас. — Хоча, мені здається, що сестра казала про якісь інші ліки. Авжеж, немає сумніву, що ваш господар у надійних руках, з чого я радію усім серцем. Передайте йому мої побажання швидкого одужання і відновлення здоров'я.

Дісмас злегка вклонився і попрямував до дверей.

— Майстре Руфус!

— Синьйоре?

— Ваша монахиня… Пришліть її до мене.

Минули години по тому, як Магда пішла з наперстянкою до покоїв Лоренцо. Дісмас сидів із ландскнехтами та нервував.

Помітивши його хвилювання, Дюрер сказав:

— Вона знає, що робити. Вона кмітлива дівчинка.

— Але надто красива, — сказав Конрад. — Ось що мене непокоїть.

Наткер та Анкс підтакнули.

Дісмас не хотів цього.