Майстер реліквій - Крістофер Баклі

— Я дуже добре розумію. Я розумію, що це недоумкувата пропозиція, яка зажене мене у могилу. Я пішов з тобою за покликанням серця — щоб допомогти тобі, а не пропонувати себе у якості жертовного агнця. Самогубство — смертний гріх. Тому — ні. І більше не звертайся до мене з цим.

— Ти не бачиш логіки?

— Ти це називаєш логікою? Не сміши мене!

— Ти меланхолік. Я покинув спроби розсмішити тебе років десять тому.

— То знай, що зараз ти мене насмішив. Ха-ха-ха. Іди до біса! Сам видавай з себе мертвого графа.

— Якщо ти припиниш ці істерики та послухаєш мене хоч хвилину, одразу зрозумієш, чому саме ти, а не я, маєш зіграти роль Лотара. Якщо це спрацює…

— О! Ви чули? — гукнув Дюрер до інших. — Лише друге речення його настанови і він уже каже «Якщо»!

— Нарсе, не існує жодної причини, з якої герцог Савойський не мріяв би мати у приятелях похресника імператора Священної Римської імперії. Герцог Карл ненавидить та боїться короля Франції. Власне, імператор також ненавидить короля Франції. Ніщо б на світі не зробило герцога Савойського таким щасливим, як побачити у себе в гостях похресника імператора. Чому? Бо похресник повернеться додому і розповість своєму хрещеному, який же прегарний хлопець цей герцог Савойський! Такий гостинний господар! Я, мовляв, вирушив у прощу до Шамбері, щоб уклонитися плащаниці. Звісно, як звичайний пілігрим і навіть гадки не мав спілкуватися з герцогом. Але він якось дізнався, що я у місті, і прийняв мене, як рідного сина!

Дюрер щільно склав руки на грудях на знак непокори.

— Якщо ти гадаєш, що це така неймовірна ідея — сам грай Лотара.

— Нарсе, будь ласка, зберися. Не я маю підібратися якнайближче до плащаниці, щоб відтворити її копію. Ти митець, не я.

Раптом почувся голос Магди:

— У тому, що пропонує Дісмас, є сенс, майстре Дюрер.

— Спочатку логіка, а тепер уже і сенс? — фиркнув Дюрер. — Я гадаю, що всі ви з'їхали з глузду.

— Гей, чоловіче, покажи характер, — устряв Конрад. — Це гарний план!

Дюрер відкинув голову та подивився на стелю, ніби чекаючи божественного втручання.

— А що як хтось у замку особисто знайомий із Лотаром Шрамберзьким? Га? Що тоді?

— Малоймовірно, — відповів Дісмас.

— Малоймовірно? — пирхнув Дюрер. — Дісмасе, а чи не занадто легковажно ти ставиш усе моє життя на це «малоймовірно»?

— Нарсе, я буду там з тобою, на твоєму боці. Як твій прислужник. Це і моє життя теж. Не треба вдавати з себе покинутого мученика.

— Як ми презентуємо себе у замку? Постукаємо в двері, потім я скажу: «Привіт, хлопці, я Лотар! Впустіть мене»?

— Ти ж хотів пристойне помешкання, чи не так? Але знов повторюю — ні. Якщо ти так усе драматизуєш, ми не будемо стукати у двері і вимагати покоїв. Ти назвешся охоронцю. Віддаси листа та підеш. Лист буде від тебе, тобто від графа Лотара Шрамберзького. У листі буде сказано, що ти тут, у Шамбері, що прийшов як паломник з кількома наближеними особами. Ти нічого не проситимеш. Лист — це лише формальна данина етикету, прояв увічливості в аристократів. Напишемо ще кілька милих речей про те, як гарно у Шамбері, як чудово, що герцог виставляє плащаницю, щоб кожен міг їй уклонитися. Щось таке. Потім ти бажаєш йому міцного здоров'я — і нехай його благословить всемогутній Господь. І прощаєшся. Ото і все. Якщо він попадеться на живця, ми опинимося у замку. Якщо ні… тоді маємо вигадувати інший спосіб пробитися крізь стіни Шамбері. Можливо, згодиться обложна вежа. Але цей план простіший.

Дюрер мовчки дратувався, розмірковуючи, як йому відкараскатися від цієї небажаної ролі.

— От скажи мені, нащо тому розбещеному бовдуру Лотару це паломництво? Навіть якщо припустити, що ніхто у замку не знайомий з ним особисто, то може до когось дійшли чутки про його паскудну репутацію?

— Нарсе, давай я розтлумачу тобі суть християнства. Паломники відправляються у прощу заради спасіння та покаяння. Ти справді вважаєш, що люди проходять тисячі миль, щоб уклонитися реліквії, бо вони прекрасно себе почувають? Ні. Вони роблять це, бо вірять, що таким чином зможуть уникнути пекла. Якщо хтось скаже тобі: «Агов, а ти, часом, не той розпутний граф зі Шрамберга, про якого ми так багато чули?», — ти просто глибоко зітхни із виглядом «так, я винен» і скажи: «Так, я той самий богоненависний граф. Яким же грішником я був! Але якось я полював у Чорному лісі з моїми наближеними, також непристойними, як свині, аж раптом почув голос з небес. Я подивився угору, а там — Ісус. І він сказав мені: „Лотар, Лотар, чому ти такий поганий“? Приблизно те саме він сказав святому Павлу, коли той прямував до Дамаску, щоб мордувати християн. Я впав на землю та розридався, як дитина. Тоді я й вирішив, що маю піти у прощу і здолати цілком той клятий — тільки не кажи „клятий“! — шлях до Шамбері пішки, щоб поклонитися святій плащаниці та очистити свою споганену душу».

— Ні.

— Нарсе, я благаю тебе! Герцог Савойський жадає здобути протекцію імператора Священної Римської імперії — твого хрещеного батька. Герцога всі називають «Карл Добрий». Він тебе точно не з'їсть!

— Я маю це обдумати. Але нічого не обіцяю.

Дісмас подивився на свого впертого товариша. Час використати останній козир.

— Є ще одна причина, чому саме ти, Нарсе, — єдиний серед нас, хто може це зробити.

— Яка?

— Твоя освіченість. Ти космополіт. Ти бував при багатьох дворах.

— Як і ти, — відрізав Дюрер.

— Так, але у Німеччини. Лише Майнц та Віттенберг… Я не хочу сказати, що вони другорядні, але як їх можна порівнювати з розкішшю дворів, які ти бачив в Італії та інших країнах? Ти бачився з самим Папою Римським! Ти знайомий із Рафаелем та іншими відомими художниками. З Тіціаном! Це робить із тебе природженого аристократа. Ти на рівній нозі з герцогами, королями, імператорами. А я? Як ти сам — і досить часто — кажеш, я — тільки швейцарський селюк.

— Я сказав, що подумаю над цим. Зараз з мене досить.

Дісмас лишив Дюрера у роздумах і вийшов подихати свіжим повітрям та провітрити голову. За годину він повернувся до підвалу. Там були лише Дюрер та Магда. Хлопці, як завжди, подалися по блудницях.

Дюрер одразу люто закричав на Дісмаса:

— Який же ти покидьок!

Потім розвернувся і, вщент розгніваний, вискочив з підвалу.

Дісмас підійшов до аптекарської лабораторії Магди і всівся.

— Що це він такий схвильований? — спитав Дісмас.

Магда помішала у казанку.

— Після того