Майстер реліквій - Крістофер Баклі

— У неї кровотеча в голові, — нарешті звернувся він до Дісмаса. — Кров припливає, збільшується в об'ємі та тисне на мозок. Я маю послабити цей тиск.

Він роздивився Дісмасову чернечу рясу.

— Я так розумію, що вона не ваша жінка?

— Ні, ваша милосте. Ми знайшли її у лісі.

Парацельс схопив рукав ряси, підніс до свого носа та принюхався.

— Теж порох. Що ж у вас за орден?

Дісмас зрозумів: це людина, брехати якій не було сенсу.

— Це важливо, ваша милосте?

Парацельс щось наказав асистентові, той зник в іншій кімнаті. Тоді лікар узяв невеличке лезо та поголив частину голови Магди над вухом — з боку, протилежного до ока, яке так уважно оглядав. Потім змочив оголену частину невеличким проспиртованим клаптиком тканини.

Він наказав асистентові поквапитися, і Дісмас помітив, що Парацельс дивиться на свою пацієнтку з батьківською ніжністю.

— Вона була такою прегарною крихіткою. Франц знає?

— Помер. Уся родина.

— Тоді ми просто маємо врятувати її. Бог на нашій стороні.

Асистент повернувся з лотком інструментів. Найбільшим був пристрій з невеличкою ручкою зі слонової кістки. Він нагадував стрижень, зігнутий у формі підкови, далі він ішов прямо, поступово звужуючись у вістря в формі мініатюрного наконечника стріли. Дісмас зрозумів, що зараз відбудеться трепанація. У війську він бачив її, але у значно гірших умовах.

— Якщо ти відчуваєш, що тобі може стати зле, вийди.

Дісмас залишився. Асистент помістив Магдину голову в дерев'яні лещата, підбиті повстю для пом'якшення, Парацельс розпочав свердлити Магдин череп. Дісмаса від цього звуку аж пересмикнуло. З рани струменем чвіркнула кров. Хірург зачекав, дозволяючи фонтану трохи згаснути. За декілька хвилин він підняв її повіко. Крякнув і міцно притис тканину до отвору, що тільки-но просвердлив.

Асистент обробив рану Магди ще якоюсь їдкою рідиною та перев'язав їй голову.

— Якщо протягне до ранку, житиме. Залишайся із нею. Коли вона прокинеться, біль буде майже нестерпний.

Він дістав з полиці маленьку синю пляшечку.

— Даси їй. Дві краплі у воду. Не більше двох крапель. На одну краплю більше — і вона перестане дихати. Ти зрозумів?

— Так, ваша милосте. Дякую вам. Благослови вас Бог!

Парацельс глянув на Дісмаса.

— Це благословення монаха?

— Ні.

— Хто ти?

— Мене звати Дісмас.

— Добрий розбійник[19]. Ти вкрав вбрання, в якому стоїш переді мною?

Парацельс поглянув на вікно, що виходило у внутрішній дворик. З тієї сторони до нього притискалися обличчя Дюрера та ландскнехта.

— Твої друзі-монахи мають вигляд убивць та крадіїв. На цьому березі Рейна живуть не дурні, уявляєш? В які ігри ви граєте? Чому донька Франца лежить у мене на столі при смерті, вся всипана порохом?

— Чи матиме це значення, якщо вона помре? Якщо виживе, я все поясню. Обіцяю.

Парацельс зневажливо посміхнувся.

— А з чого ти взяв, що я не викличу міську варту? Вони тут не дозволяють своєму кату нудьгувати. І мені на руку, бо завжди маю свіжі тіла для розтинів. Ну що, добрий розбійнику, чому ти впевнений, що я не здам вас усіх?

— А я і не впевнений. Моє життя у ваших руках. Як і її.

Парацельс не зводив з нього очей. Потім його обличчя пом'якшилось.

— Ти — швейцарець. Будь хто впізнає. Ті двоє — німці. Я повернуся вранці. Пам'ятай — не більше двох крапель. Тож тепер, добрий злодію, її життя вже у твоїх руках.

22. Парацельс

Рано-вранці наступного дня Магда розплющила очі.

Ландскнехти з Дюрером безперервно вартували на задньому дворику. Почувши від Дісмаса звістку про те, що вона буде жити, вони впали на коліна та почали молитися. Наткер голосно розридався. Ця картина неабияк здивувала Дісмаса. Ще ніколи він не бачив, щоб ландскнехти молилися чи ридали.

Вона не пам'ятала геть нічого з того, що сталося на галявині, але відразу впізнала Парацельса, хоч і не бачила його багато років. Від його грубості минулого вечора не залишилось і сліду. Він був сама ніжність. Вона могла залишатись у нього до повного одужання. Сестри з жіночого монастиря, розташованого по сусідству, навідували б її і вдень, і вночі. Він тримав її руку та цілував її лоба.

Дісмас знайшов житло для себе та інших на постоялому дворі з пишною назвою «Райський дім», що був розташований у південно-східній частині міста поряд з паперовою мануфактурою. Смердючі фабричні запахи — тухлі яйця та сірка — навряд чи робили повітря райським, проте розташування постоялого двору біля воріт Святого Альбана, що вели на схід, могло статися в нагоді за потреби у спішному від'їзді.

Дісмас стримав обіцянку оплатити хлопцям ніч сороміцьких розваг у «Муркішечці». Вони закликали Дісмаса та Дюрера приєднатися до них, але ті відмовилися. Дісмасу було не до хвойд, а Дюрер виявився вірним чоловіком, бо аж до гикавки боявся сифілісу.

— Вони повернуться вже щось підчепивши, — зауважив він. — Ось побачиш. Одна ніч з Венерою — і все життя з Меркурієм[20].

Саме Парацельс винайшов ліки від сифілісу, що містили ртуть у мінімальних кількостях. Вони мали трохи кращий ефект, ніж сумнівне зілля гуаякум, яким користувалися досі. Як, власне, і сифіліс, гуаякум походив з Нового Світу. Це була смола, що її видобували з гуаякового дерева. Надзвичайно прибуткова торгівля гуаякумом була монополією Фуггера.

Якоб Фуггер встигав усюди. Він позичав дукати як Альбрехту, щоб той купив собі кардинальський капелюх, так і Папі Леву — на покриття нечестивих та богохульних витрат.

Парацельс ущипливо висміював гуаякум, вважаючи його не чим іншим, як взаємовигідною угодою Фуггера та Рима. Більше того: він не приховував своїх поглядів, а заявляв про них досить голосно для того, щоб його можна було відправити у в'язницю або на шибеницю. Його величезне презирство до влади нагадувало Дісмасу Мартіна Лютера. Обоє були бунтівниками. Лютер якось спалив папську буллу, в якій Лев засуджував його діяльність. А Парацельс підпалив величезну купу трактатів арабського лікаря Авіценни та грецького медика Галена — просто щоб показати, якої він думки про обох.

— То ми їдемо далі? — спитав Дюрер Дісмаса.

— До Шамбері? А хіба в мене є вибір? Я не хочу провести цілу вічність у пеклі.

— Але ж Лютер каже…

— Нарсе, Лютера оголошено єретиком. Я не хочу ризикувати своєю безсмертною душею заради його… гіпотез. Вирушай додому. Я відпускаю тебе.

— Це я винен.

— Так, Нарсе, ти. І мусиш з цим жити. Але також ти маєш і просто жити. В тебе є жінка, живопис. Моє життя закінчено у будь-якому разі. Альбрехтова покута — це лише спосіб убити мене, не розпочинаючи війни із