Майстер реліквій - Крістофер Баклі

Агнес залишила їх, буркочучи.

— Прекрасна у вас дружина, майстре. Пора їхати.

Дюрер нарешті згадав, де він бачив цього чоловіка.

У Віттенберзі. Він був одним з людей Спалатина.

— Ваше ім'я часом не Теобальд? — спитав Дюрер.

— Теобальд. Це досить гарне ім'я, щоб від нього відмовлятися. Але немає часу кивати підборіддями, ваша честь. Не переймайтеся дрібницями. Ви отримаєте все необхідне, коли ми прибудемо на місце. При дворі.

— А тепер стій, — сказав Дюрер. — Стій, вусаню! Тебе кличуть Теобальдом, або я не Дюрер. І твій господар не імператор Максиміліан. Це Георг Спалатин, який служить курфюрсту Фрідріху. Що все це означає? Що тут відбувається?

— Зараз не до жартів. Ходімо з нами. Швидко.

Обличчя Дюрера почервоніло.

— Я нікуди не піду, доки ви не поясните мені причину.

Теобальд сказав спокійним і рішучим тоном:

— Тоді, ваша честь, ми можемо зробити це у два способи. Є легкий, а є нелегкий. Легкий є легким для всіх — для вас, для нас і для милої фрау. Її не треба турбувати. Ніхто цього не хоче, я вважаю. З усією повагою, але вона здається вже достатньо травмована. Не хотілося б бачити її у поганому гуморі. Ні.

— Але я не розумію, — промовив Дюрер тремтячим голосом. — Якщо майстер Спалатин хоче мене бачити, нема ніякої потреби у махінаціях. У нас чудові стосунки. Я вимагаю повідомити причину виклику!

Двері відчинилися. Увійшла Агнес з сумкою речей.

Дюрер відкрив був рота, щоб покликати на допомогу. Щойно він це зробив, як гострий кінець кинджала торкнувся йому між лопаток.

— Давайте я візьму це, фрау Дюрер, — лагідно сказав Теобальд. — І дозвольте сказати, що мені було дуже приємно з вами познайомитись. Ми будемо піклуватися про майстра і скоро повернемо його вам.

— Якщо це через мене, то не варто, — сказала Агнес, повертаючись, щоб вийти. — І якщо імператор замовить ще один портрет, прошу вас переконатися, що він заплатить наперед, готівкою. І за ті два, за які заборгував.

— Будьте певні? — галантно вклонився Теобальд. — Я проконтролюю це особисто.

Не так уже багато було розмов під час триденної подорожі до Віттенберга.

По прибутті Дюрера одразу відвели до приймальні Фрідріха. Там на нього чекали курфюрст та Спалатин. На їхніх обличчях не було ні привітання, ні тепла.

— Майстре Дюрер, — проказав Фрідріх замогильним тоном. — Як добре, що ви завітали до нас.

— Ваша милосте, з усією повагою, але я обурений. Чому мене викрали у такий спосіб? Якщо ви бажаєте мене бачити — я завжди з радістю…

Фрідріх дав знак рукою, щоб він замовк.

— Майстре Дюрер, ви сповіщені про те, що трапилось із Дісмасом?

Дюрер витріщався.

— Він поїхав додому. До Мюррена, чи як там він його називає. В швейцарські кантони. Що? З ним щось… щось не так?

Фрідріх дивився на Дюрера з кам'яним обличчям.

— Це добре, що ви не в курсі, майстре Дюрер. Якби я дізнався, що ви в курсі, я б розчарувався. Дуже розчарувався.

Дюрер перевів погляд із Фрідріха на Спалатина.

— Що трапилось з Дісмасом? Щось погане?

— Він підвішений на гачках в підземеллі Майнца, — сказав Спалатин. — Уже близько тижня. Дозволяю вам самому вирішити, у якому він стані.

Дюрер відчув, як його груди стислись.

— Будьте певні, майстре Дюрер, — сказав Фрідріх, підвищуючи голос. — Якщо мені не сподобаються ваші відповіді, ви спробуєте моє підземелля.

У Дюрера кров відлила від обличчя.

Коли вони закінчили розмову, Фрідріх піднявся з крісла, спираючись на дві тростини.

— Завтра ми ідемо у Вюрцбург. Ви лишаєтеся тут, майстре Дюрер. Це не моя прерогатива — наказувати людині, про що їй молитися. Але я раджу вам молитися за мій успіх там. Якщо я повернуся без Дісмаса, молитися доведеться ще палкіше, і тоді вже за себе. На добраніч.

16. Покута

Вюрцбурзька зустріч проходила в головній залі архієпископського палацу.

За домовленістю, двоє дверей у різних кінцях зали одночасно відчинились. Альбрехт та Фрідріх увійшли та рушили одне одному назустріч: Фрідріх зі своїми двома тростинами, Альбрехт — бадьорою неофіційною ходою. Фрідріх насилу нахилився, щоб поцілувати перстень Альбрехта. Здивований цим жестом, Альбрехт перехопив курфюрста поки той нахилявся і обійняв його. Випадковий спостерігач подумав би, що зустрілися двоє старих добрих друзів. Нарешті вони всілися один проти одного.

Альбрехт заговорив першим:

— Як почувається мій дорогий брат?

— Старий та жирний. Бачу, що мій брат зробився червоним[16]. Шкодую, що не зміг приїхати на посвячення у кардинали. Я чув — це була велична подія. Як бачите, здоров'я моє слабне. Я вдячний можливості особисто висловити мої найщиріші вітання.

— Усепокірнійше дякую.

— Не сумніваюся, що ви будете виконувати свої обов'язки з покірністю, якою славитесь. А тепер перейдемо до справи. Прошу вас показати мого непутящого «племінника», щоб я упевнився, що він вижив після тортур. Без цього нам нема чого тут робити.

— Непутящого? — пирхнув Альбрехт. — «Непутящий» — це неправильна назва після скоєних ним злодіянь.

— Давайте не будемо гратися словами. Накажіть привести його.

Альбрехт мовчав. Спалатин подумав був: «Дісмас мертвий». Однак Альбрехт підняв пальця. Монсеньйор відчинив двері. За мить увійшов Дісмас, ледве пересуваючи ногами. Під обидві руки його підтримували ландскнехти.

Його вуха були спотворені — розірвані гачками. Забинтовані руки мляво теліпалися. Ледь не втрачаючи свідомість, він обвів поглядом велику кімнату. Нарешті його погляд зупинився на Фрідріхові і Спалатині. Він несміливо посміхнувся і повалився долілиць. Ландскнехти ледве встигли підхопити його.

Тон Фрідріха став крижаним.

— Це правосуддя Майнца?

— Зазвичай ми спалюємо богохульників. Тож, як бачите, правосуддя Майнца може бути милосердним.

Уся їхня удавана привітність щезла. Курфюрст та кардинал з ненавистю дивилися один на одного, лють точилася між ними майже видимими хвилями. Спалатин подумав: будь вони молодшими, то вже б накинулися один на одного з мечами. Альбрехт лише тому наполягав на цій зустрічі, щоб з насолодою помилуватися тим, як у Фрідріха крається серце.

Фрідріх був першим, хто порушив тишу.

— Ваші умови?

— Дісмаса на Лютера.

— Ні.

— Тоді нам ні про що розмовляти.

Альбрехт дав знак охоронцям Дісмаса, щоб його вивели.

— Майстре Спалатин, — промовив Фрідріх наказовим тоном.

— Ваша милосте?

— Повідомте Віттенберг. Хай починають розповсюдження листівок. Гадаю, треба надрукувати ще тисячу і також роздати. Нехай весь світ дізнається, яка корупція процвітає у Майнцькому архиєпископстві. Нехай весь світ довідається, що кардинал Альбрехт Майнцький продав свій голос разом зі своєю душею.

Потім Фрідріх розвернувся до Альбрехта.

— Ти