Майстер реліквій - Крістофер Баклі

Там вона й колихалася поміж клубів ладану та мелодій хоралів. Багато хто пороззявляли роти, так само, як Альбрехт, коли вперше побачив її на столі у своєму кабінеті. Чулися стогони та плач релігійних фанатиків. Навіть Дюрер визнав, що як для постановки, це виглядало «непогано».

Дісмас прорік як мінімум одне чудесне зцілення на відкритті. Згодом з'ясувалося, що їх відбулося аж два: сліпий побачив, кульгава жінка пішла. Обидва зцілення були люб'язно надані Тецелем.

Коли жінка, що зцілилася, закричала, Дюрер прошепотів: «Я й гадки не мав, що буде настільки добре».

Після церемонії основних спонсорів приймали з вином і сиром у внутрішньому дворі монастиря. Дісмас заборонив Дюрерові йти і пішов сам.

Був теплий день. Він відчував спрагу та все ще хвилювався через розчарування Фрідріха. Тому перехилив кілька келихів вина один за одним.

Альбрехт стояв першим у черзі гостей до вина, сяючи від похвал через те, що він зробив таке диво для Майнца. Дісмас приєднався до черги.

Посмішка Альбрехта зникла, тільки-но він побачив Дісмаса. Він намагався знецінити роль Дісмаса у здобуванні плащаниці, воліючи створити враження, що її поява якимсь дивним чином пов'язана з його обранням до колегії кардиналів. Але все ж таки простягнув руку з цибулястим кардинальським перснем.

— А, Дісмасе! Сьогодні насправді великий день.

— Так, ваше високопреосвященство.

— Благословляю тебе, — промовив Альбрехт, натякаючи, що йому час іти.

Дісмас, осмілівши від вина, проте, продовжував стояти на місці.

— Як чудово, — сказав він Альбрехтові,— таке несподіване підтвердження.

— Е?

— Зцілення. Два!

— Так, дійсно. Чудово. Радий був бачити.

— Сподіваюся, його високопреосвященство вмить поверне зроблені інвестиції.

Замість посмішки на обличчі Альбрехта з'явилась перелякана гримаса.

— Гарного дня вам, Дісмасе.

— Насправді, це прощання, ваше преосвященство. Я їду додому.

— Що ви кажете?

Альбрехт зовсім не був засмучений.

— У відставку. Хіба можу я сподіватися колись перевершити оце?

— Так, гаразд, ще раз благословляю вас. А зараз посуньтеся, бо тут інший гість. Каспаре! Графине! Як приємно бачити вас обох…

13. Не дуже чудовий день

Було б легше подорожувати на південь річкою, навіть проти течії, але численні пункти збору оплати на Рейні між Майнцем та Базелем були переповнені контролерами-нишпорками. Навіть з усіма гарненькими дукатами, які Дісмас мав при собі, більш розважливим було обрати дорогу суходолом і звичне маскування під монаха.

Подорож забере з місяць: Страсбург, Базель, Тун, оминучи Берн, а потім — униз до Лаутербруннена, а тоді круте сходження на гору до Мюррена. Хотів би він там опинитися просто зараз. Але важка довга дорога верхи має трохи відволікти його від почуття сорому через догану Фрідріха. Сором гриз його серце, як щур. Він уже всерйоз міркував, чи не пожертвувати нажиті нечесним шляхом дукати на перший-ліпший монастир, який трапиться дорогою. Але що потім? Знову повертатися до життя мисливця за реліквіями? Він більше очей не зможе показати при дворі Фрідріха. А думка про подальші стосунки із Альбрехтом була нестерпною. Починати все заново, продаючи реліквії на ярмарках? Тільки не це.

Отже, він вирішив рухатися вперед, молитися дорогою про прощення або, принаймні, про забуття і думати тільки про батьківщину. Про свіже гірське повітря, насичений хвойний аромат лісів, про луки, що вибухають різними барвами навесні, про гуркіт криги на річках, повний місяць на снігу, нічні крики сови та яструба. Це загоїть його душу.

Наприкінці четвертого дня дороги, коли вже починало сутеніти, позаду почувся цокіт копит. Хтось вигукнув його ім'я і суворо наказав зупинитися.

То був Вітц на чолі десятка вершників. Ніяких люб'язностей та пояснень. Один з людей Вітца схопив за віжки Дісмасового коня. Мечі були вийняті з піхов. Що б це мало значити?

Він мав слідувати із ними назад у Майнц. Причину йому не пояснили. Під час зворотної подорожі — їхали вони швидко і в зловісному мовчанні — Дісмас ледве не виснажив власний мозок, гадаючи про причину такого грубого виклику.

Опівночі дісталися Майнца. Незважаючи на пізню годину, Дісмаса відвели просто до приймальні Альбрехта, де він опинився віч на віч із похмурим кардиналом, насупленим монсеньйором, кількома роздратованими священиками і Дрогобардом, який сидів з кам'яним обличчям. Перед ними на довгому столі лежала розгорнута плащаниця. Поганий знак.

Альбрехт не простягнув руку для поцілунку. Лише вказав на плащаницю і вимовив:

— Вимагаю пояснень цього.

Дісмас глянув на реліквію, потім на Альбрехта.

— Я не розумію, ваше преосвященство.

Він наблизився до столу і оглянув плащаницю. Ніяких вад. Вона була точнісінько такою самою, якою він бачив її востаннє.

— Наш Господь мав звичку носити прикраси?

— Я… я не думаю, ваше преосвященство.

— Точніше, персні?

Дісмас подивився на намальовані руки. І побачив — онде, на правиці. Він нахилився і навів різкість: крилатий змій у короні держав у пащі перстень.

Він упізнав його — і йому стисло груди. Підпис Кранаха: деталь герба, що був дарований йому Фрідріхом на честь призначення його двірським художником.

У нього голова пішла обертом. В ім'я Господа, яке відношення той міг мати до плащаниці?

Дюрер! — раптом майнуло у голові.

Але як він не побачив цього раніше? Він же обстежив кожен ряд тканини, кожну ниточку Дюрерової плащаниці.

Дісмас підняв очі на Альбрехта.

— Боюсь, що я… я все ще нічого не розумію. Цього… тут раніше не було.

Альбрехт дав монсеньйорові знак рукою. Монсеньйор заговорив:

— У каплиці, де зберігалася плащаниця, сталася пожежа. Всередині все дуже розжарілося. І після цього з'явилася та емблема.

Мозок Дісмаса працював на межі потужності. Альбрехт не цурався виставляти про людське око фальшиві реліквії — такі, як рибальський човен святого Петра. Але кардинал Майнцький був не з тих, хто дозволить собі виглядати дурнем перед власними підданими.

Зараз у голові Дісмаса, окрім лютого бажання негайно вбити Дюрера, думок було не багато, тому єдине, що він зміг відповісти, було:

— Може, це ще одне диво?

— Взяти його! — коротко звелів Альбрехт Дрогобарду.

Рука Дрогобарда міцно стисла передпліччя Дісмаса.

— Зачекайте, ваше преосвященство, — сказав Дісмас. — Хіба ми не були свідками двох чудес на відкритті?

Альбрехт простромив його поглядом.

— Зважаючи на це, — Дісмас навіть подався наперед, — як тоді плащаниця може опинитися підробкою?

Альбрехт, що перебував у крижаному гніві, розумів, що краще не визнавати ті зцілення шахрайством у присутності монсеньйора, священиків і Дрогобарда. Лютер занадто все розбурхав. Симульовані зцілення не тільки вийшли з моди, вони ще й підлягали засудженню. Ці люди в кабінеті були його слугами, але слуги пліткують. Усе випливе назовні. Наразі він був кардиналом. І одночасно залежав від Дісмаса.