Майстер реліквій - Крістофер Баклі

Альбрехт перехрестився. Дісмас також.

— Звичайно, я в захваті,— кивнув Дісмас.

Деякий час вони витріщалися один на одного.

Нарешті Дісмас промовив:

— Мені шкода герцога Савойського.

— Чому саме його?

— Коли цю плащаницю побачить світ, усі зрозуміють, чим є його плащаниця. А тоді, звісно, все ні до чого. Хто піде у паломництво в Шамбері, щоб прикластися до простого шматка тканини? Більше ніяких паломників. Бідолаха герцог.

— Ага, то мій кузен поінформований щодо нової плащаниці?

Дісмас набрав виразу обличчя людини, що опирається спокусі розголосити величезну таємницю.

— Кузене, — згодом сказав він, — я в дуже незручному становищі.

Альбрехт співчутливо кивнув.

— Як же так, сину мій? Ви знаєте, що моя любов до вас безмежна. Як я можу допомогти? Розважте свою душу.

— Річ, про яку ви говорите, вона… вона… зараз у мене.

— Чудово!

— Але, на жаль, маю повідомити свого кузена, що вона вже обіцяна.

— Що значить — обіцяна?

— Курфюрсту Фрідріху.

Очі Альбрехта уп'ялися в шкіряну сумку, що висіла в Дісмаса на боці.

— Я маю це побачити, Дісмасе.

— Можливо, краще не дивитися, кузене? Якщо ви побачите, це може тільки…

— Що?

— Боюся, це може викликати у мого кузена бажання…

— Кажи прямо, чоловіче.

— Отримати її. Вона має велику силу.

— Я наполягаю, Дісмасе.

Дісмас зітхнув.

— Якщо мій кузен наказує.

Довгий трапезний стіл стояв навпроти стіни. Дісмас прибрав з нього все. Потім поклав на нього шкіряну сумку, розстібнув ремені і перехрестився. Альбрехт також перехрестився. Дісмас розстелив плащаницю і з поклоном відступив назад.

— Ecce homo[13].

Альбрехт аж рота роззявив.

Вони зустрілися знову у кабінеті Альбрехта для вечірньої трапези.

Після демонстрації плащаниці Дісмас прикинувся втомленим і висловив бажання прийняти ванну, лишивши, таким чином, Альбрехта у кабінеті один на один із плащаницею. За цей час жадоба архієпископа посилилась.

Вечеря була розкішною, різних наїдків було вдосталь, вина — найкращі з тих, що вдалося відшукати у погребах палацу. Альбрехт щоразу наповнював келих Дісмаса по самі вінця. Дісмас підготувався до цього, випивши перед вечерею чашку оливкової олії, щоб захистити шлунок і не сп'яніти. Проте, він прикидався, що напідпитку.

— Отже, Дісмасе, ви кажете, що плащаницю обіцяно Фрідріху.

— І так, і ні. Так. Ні. Але, ну, так. Я гадаю, обіцяно.

— Так? Чи ні?

— Мій дорогий дядечко Фрідріх… Давайте вип'ємо за нього!

Дісмас підняв свій келих.

— За Фрідріха Мудрого, курфюрста Саксонії. Доброго здоров'я йому. І довгих років життя.

Альбрехт похмуро підняв свій келих.

— Фрідріх… Плащаниця… Чому вона обіцяна Фрідріху? Це правда? Я не розумію вас, Дісмасе.

Дісмас піднявся, хитаючись, і простягнув свій келих до плащаниці.

— Давайте краще вип'ємо за плащаницю, — сказав Альбрехт.

Дісмас був спантеличений.

— Чи годиться, кузене, пити за плащаницю господа нашого Христа? Звичайно, це вино гідне того…

— Сядьте, Дісмасе, — наказав Альбрехт, роздратовуючись усе сильніше. — Так, можна випити за плащаницю. Хоча зараз…

— Знаєте, кузене, — перебив Дісмас. — Усе своє життя мисливця за реліквіями я мріяв знайти плащаницю. І тепер Господь забажав, щоб вона потрапила мені до рук.

Дісмас перехрестився.

— Пропоную тост. За Бога. Е-е, чи це буде доречно?

— Так. Я впевнений, що це Боже благовоління. Але все ж скажіть мені, які наміри у Фрідріха щодо плащаниці?

Дісмас знизав плечима.

— Він завжди хотів її. І тепер, — Дісмас ударив по столу, — матиме. Дуже гарне вино, кузене.

— Радий, що вам подобається. Випийте ще. Але, Дісмасе, я теж завжди хотів плащаницю. І ви давно про це знаєте. Нещодавно я просив вас дізнатися, чи не можна купити для мене плащаницю з Шамбері.

— Просили. Просили, так. Я пам'ятаю. Так.

Дісмас майже ліг на стіл.

— Знаєте, що я вам скажу, кузене…

— Що?

— Після того як я відвезу справжню плащаницю Фрідріху, якщо ви не проти, я поїду в Шамбері і подивлюся, чи не продасть герцог Савойський вам свою.

Дісмас гикнув.

— Ой, вибачте. Я думаю, коли справжня плащаниця буде виставлена у Віттенберзі, герцог Савойський може подумати — та якого біса, і продати нам свою.

Дісмас помахав пальцем у повітрі.

— Присягаюся, що виторгую її за пристойну ціну. Я скажу йому: слухай сюди, ваше герцогство, уже весь світ знає, що твоя плащаниця це просто лахміття, шматок рядна. Справжня — у Віттенберзі… Чудове вино, еге ж?

— Дісмасе, — сказав Альбрехт. — Послухайте мене. Я не хочу плащаницю герцога Савойського. Я хочу ось цю плащаницю.

Палець Альбрехта вказував на стіл.

Дісмас співчутливо зітхнув.

— Знаю. Я б теж хотів, щоб вона не була обіцяна дядечкові Фрідріху. Але… але вона обіцяна.

— Скільки він пропонує?

— Хіба справа у грошах?

— Дісмасе! Я питаю — скільки?

— Добре, якщо ви питаєте. Шістсот.

Альбрехт був приголомшений.

— Шістсот?

— Еге ж. Дукатів.

Альбрехт кинув серветку на стіл.

— Фрідріх погодився заплатити такі шалені гроші?

Дісмас кивнув.

— Ну. Плюс супутні витрати.

— Які витрати?

— Дорогу до Каппадокії і назад він бере на себе. Знаєте, скільки ці грабіжники-венеціанці беруть за прохід корабля до Анатолії? Як за цілий караван! А провідники? І ще треба найняти охоронця-мамелюка. І ще одного охоронця, щоб той вас захищав від першого охоронця. Що за клята країна! Ще й далі доводиться платити всім місцевим султанам за проїзд їхніми землями…

— Так, так, я впевнений, що це було важке завдання.

Альбрехт торкнувся спітнілого лоба серветкою.

Потім піднявся і підійшов подивитися на плащаницю.

— Кузене? — невпевнено мовив Дісмас.

— Так?

— Вибачаюсь, але ви пітнієте.

— Що з того?

— Якщо ви не проти… може б, не на святу плащаницю?

— Ох, — Альбрехт відійшов від столу. — Добре. П'ятсот. Плюс ще п'ятдесят на ваші витрати.

Дісмас безпорадно розвів руками.

— Але, кузене… Я ж обіцяв. Фрідріху.

Альбрехт суворо подивився на Дісмаса.

— Ви знаєте, Дісмасе, що відбувається у Віттенберзі? — спитав він.

— Ну, я давно тут не бував. Каппадокія, розумієте.

— Я з превеликим жалем мушу повідомити вам, що Віттенберг перетворився на розсадник єресі.

— Хм? Е-е… Це погано.

— Це жахливо. І я, знов-таки з превеликим жалем, мушу сказати, що ваш «дядечко» прихистив диявольського ворога святої матері-церкви. Я маю на увазі зрадливого монаха-августинця, брата Лютера, хай всемогутній Бог помилує його прокажену душу.

— Я щось таке чув…

— А чи знаєте ви, Дісмасе, що ваш Фрідріх відмовився передати Лютера домініканській інквізиції для допиту?

— О Господи!

— Далі він відмовив не лише на мої прохання видати його, але й на неодноразові прохання його святості Папи. Що ви скажете на це?

— Ну, я не теолог. Але звучить… визивно.

— І тепер, Дісмасе, ви намагаєтесь доправити цю… — Альбрехт з благоговінням