Майстер реліквій - Крістофер Баклі

коштувало йому десять тисяч золотих дукатів. Тепер кажуть, що Папа Лев вимагає у три, а то й у чотири рази більше за кардинальський капелюх. Альбрехтові знову доведеться звертатися до Фуггера по черговий кредит. Скільки в нього залишиться на купівлю плащаниці?

Цього разу Дісмаса зустріла біля входу Агнес. Вона була ще суворіша і недоброзичливіша, ніж завжди, і вимагала відповіді. Її чоловік поводився дуже дивно, навіть за його стандартами. Він ледь виходив поїсти. І заборонив їй заходити до майстерні. Вона вимагала розтлумачити їй, що за мерзотність там відбувається. Щось дуже погане. Звісно.

Дісмас намагався розрадити її. Художники відрізняються від звичайних людей. Ясно, що її чоловік — у муках творчості, бо працює над чимось великим. «І прибутковим», — додав він.

Ця басня не втішила Агнес і вона пішла, шурхаючи спідницею, дутися на своїй половині будинку.

Дісмас постукав у двері майстерні.

— Забирайся!

— Кранах упорався б удвічі швидше.

Двері відчинилися. Дюрер закрив їх на засув, як тільки Дюрер зайшов.

— Вона ще не готова, — сказав він.

Дісмас побачив полотнище, прикріплене на мольберті. Воно було не схоже на всі ті, що Дісмас бачив до цього. Неймовірна деталізація. Можна було помітити навіть окремі вії і пасма бороди. Це виглядало наче пентіменто[12] ґлянсевого масляного живопису високої складності, що вицвітала на сонці протягом п'ятнадцяти століть.

Обличчя приковувало до себе увагу. То був чоловік, який страждав у невимовних муках, але вираз обличчя, з яким він зустрів смерть, передавав вічний спокій. Автор зробив його трохи схожим на себе, але зупинився на межі відвертого автопортрета. Тільки уявити, якого самовладання це вимагало від Дюрера.

— Що скажеш?

— Неймовірно, Нарсе. Просто чудово.

— Два-три мазки. Потім я складу її увосьмеро. Так легше перевозити. І збираюся трохи обсмалити краї.

— Спалити її?

— Для правдоподібності.

— Навіщо?

— Ти ж майстер реліквій. Якщо вона існує з тридцять третього року від Різдва Христового, хіба не може вона бути трохи попалена з якоїсь причини?

— Добре. Але не закопти її всю.

Дюрер узяв вугол полотнища великим і вказівним пальцями і ніжно погладив.

— Ні, все буде ідеально. Отже, скільки ми запросимо за неї?

Дісмас окинув мольберт оцінювальним поглядом.

— Дві сотні дукатів.

— Дві сотні? За це?

— Це хороша ціна, Нарсе.

— Чому б просто не віддати йому її? Я вклав у неї всю свою душу.

— Це прекрасна душа, напевно.

Дісмас подивився на плащаницю.

— Добре, я спробую за три сотні. Але нема гарантії, що ми їх отримаємо.

Дюрер склав руки на грудях.

— Ти продаси її за п'ятсот дукатів, і жодним пфенігом менше.

— За такі гроші він захоче тіло Ісуса на додачу.

— Тьху! Він їх відіб'є за місяць. Справжня погребальна плащаниця Христа! Люди потягнуться звідусіль. Магеллан припливе назад з Індії, щоб подивитися на неї.

— Я проситиму п'ять. Але це не означає, що ми їх отримаємо.

— Ані дукатом менше.

Дюрер з любов'ю подивився на своє творіння.

— А як щодо Фрідріха?

— Що ти маєш на увазі?

— Скільки б він за це заплатив?

— Ні в якому разі! І як тобі не соромно навіть думати про таке? Я й без того почуваюся негідником після цієї, цього… цього брехливого листа.

Дісмас тицьнув сувоєм, що тримав у руці, в Дюрера.

— Тобі краще упевнитися, що чорнила насправді зникнуть, бо я…

— Годі істерики, чоловіче. Ти гірший за Агнес.

Дюрер узяв листа і прочитав. Потім похитав головою.

— Господи на небесах, як гидко ти пишеш. Граматика, правопис… Усі ці роки ти огинаєшся в університеті Фрідріха, а пишеш, як селюк.

— Вибачайте, пане, що не догодив, — пирхнув Дісмас.

— Але зміст переданий досить добре. — Дюрер засміявся. — Альбрехт напудить собі повну рясу, коли це прочитає.

— Сподіваюся, гаманець у нього такий же здоровезний, як і його черево.

9. Кесареві — кесареве

Через п'ять днів після того, як лист був вручений імперському кур'єру в Нюрнберзі, Дісмас, не поспішаючи, вирушив до Віттенберга. При ньому була справжня погребальна плащаниця Христа, складена ввосьмеро.

На другий день своєї подорожі, діставшись Байройта, він почув позаду тупіт копит. Шестеро вершників на чолі з Вітцем, помічником Дрогобарда! Дісмас зрадів відсутності ландскнехтів. Добрий знак. Альбрехт, напевне, розумів, як неприємно Дісмасові бачити ландскнехтів у супровідному загоні.

Дісмас прикинувся здивованим, коли до нього звернулись. Вітц був увічливий, але наполегливо радив, настільки лагідно, наскільки це може робити військовий, негайно повертати та їхати до архієпископа — той на нього чекає.

Дісмас запитав, чому такий поспіх.

Вітц не зміг пояснити. Лише буркнув: «Державна справа».

Дісмас симулював обурення. Він направлявся до Віттенберга, і також у «державних справах».

Вітц стояв на своєму, тому Дісмасове прикидання швидко скінчилося. Він сказав, що, звісно, погоджується їхати з ними до свого дорогого покровителя-архієпископа, якщо справа настільки термінова.

Два дні швидкої їзди — і ось вони вже переправляються на поромі через Рейн. На протилежному березі палають від вечірньої зорі шпилі міста Майнц.

Дісмас розмірковував над тим, яким чином Альбрехт пояснить цей виклик, точніше — наказ. За таких обставин він не зможе просто взяти і привітати його звичайним недбалим «а, Дісмасе!» — а потім додати: «Мої шпигуни перехопили ваш лист до Фрідріха щодо плащаниці».

Коли він прибув до палацу архієпископа, слуги одразу кинулися розвантажувати його візок. Дісмас тримався тільки за шкіряну сумку, розміром з велику Біблію, в якій ховалася плащаниця.

— Дісмасе! Дорогий кузене! Як добре, що завітали! Сподіваюсь, дорога виявилася не надто важкою?

Дісмас опустився навколішки, щоб цмокнути єпископський перстень.

— Ходімо, ходімо, в цьому зараз немає необхідності, — проказав Альбрехт, підіймаючи Дісмаса на ноги.

— У мого кузена все добре? Ваш помічник не міг пояснити, чому ви викликаєте мене так терміново.

— Сідайте, сідайте. Ви, мабуть, виснажені після подорожі. Вина майстру Дісмасу, — наказав Альбрехт слузі.

Вино — досить гарне — було принесено й налито, слугу відпустили.

— Дісмасе, мені стало відомо, що виявлено деяку річ.

— Хм?

— Е-е… Плащаницю.

— Га?

Альбрехт посміхнувся.

— І доволі незвичайного походження.

— Це цікаво.

— Вона з'явилася ще до тієї плащаниці, що у Шамбері.

Дісмас совався у кріслі, вдаючи тривогу, хоча частина цієї тривоги була справжньою.

— Хм… Така знахідка дійсно заслуговує на увагу. Чи можу я спитати, звідки мій кузен дізнався про це?

— Дісмасе, — Альбрехт поблажливо посміхнувся, — я архієпископ Бранденбургу, Магдебургу і Гальберштадту. Чи не спадало вам на думку, що мене добре інформують стосовно справ у моїх землях?

Дісмас посміхнувся.

— Так, я розумію. Гарний пастух, звісно, наглядає за своїми стадами. Це, напевне, втомлює. Стільки земель, стільки овець…

Альбрехт насупився.

— Але ви, я