Майстер реліквій - Крістофер Баклі

— Дякую, ні. Я зустрічаюся з Генляйном, годинникарем. Онде він. Ваш дядько хоче незвичайний годинник для лекційної зали. Будемо сподіватися, що це стане дешевше, ніж ваш адвокат. Краще не показуйте йому цю купу дукатів, бо він спробує продати цього годинника вам.

Спалатин пішов і сів поруч з годинникарем.

— Думаєш, він повірив мені щодо листа?

— Схоже, йому байдуже. Чому ти набрехав йому про адвоката?

— Це єдине, що спало мені на думку. А що, треба було сказати, що ці дукати імператор заплатив тобі за Аахенський вівтар? Один з нас мав щось сказати. Тут достатньо грошей, щоб…

— Замовити іще питва. А потім іще.

Було вже геть по півночі, коли вони пішли з «Товстого Герцога».

— Не впади у рівчак, — попередив Дюрер.

Дісмас сказав:

— Не треба було брехати майстру Спалатину. Він гарна людина.

— Так. То й казав би йому правду. Мовляв, це ти послав своєму дядечкові великого брехливого листа, написаного чорнилами, які зникають, і це було частиною схеми з обдурення архієпископа Майнца. Пізнай істину, й істина, — Нарс гикнув, — звільнить тебе. Давай, їдьмо зараз у Віттенберг, і ти йому сам усе це розкажеш.

— Якщо ти намагаєшся втішити мене — погано виходить.

— Я тільки кажу, що…

— Так, тільки не кажи нічого більше.

— Не муч себе. Ми зробили добру справу. Може, через те Альбрехт не зможе дозволити собі кардинальський капелюх.

Дісмас дістав з кишені дукат і подивився на нього при місячному сяйві.

— Як ти гадаєш, звідки це взялося, Нарсе?

— А звідки всі інші дукати беруться? Якоб Фуггер.

— Напевне, від якогось голодранця, який кинув його в Альбрехтів сундук за індульгенцію, щоб звільнити близьку людину з чистилища.

— Якщо він кинув його у сундук, то не такий вже він і голодранець. І якщо він настільки дурний, щоб повірити в те, що можна відкупитись від чистилища, даючи золото зажерливому монаху, тим гірше для нього. Я за Лютера. Він каже, що чистилища не існує. Це все цілковита нісенітниця, щоб залякати нас. До біса чистилище. Гей! Як добре звучить. До біса чистилище! Зацінив?

— Так, Нарсе. Дуже кумедно. Не забудь сказати це Агнес.

11. Присягаюся честю

Кілька днів по тому Дісмас верхи на коні під'їжджав Лейпцизьким шляхом до Віттенберга. Він ніколи не мав особливої прихильності до Віттенберга як до місця. Це було невеличке пласке містечко, оточене, взагалі-то, нічим. Кумедно, що багато хто з художників, Кранах у тому числі, домальовували на пейзажах Віттенберга дивовижні гори на обрії, роблячи це місто начебто баварським. Але ж, не дивлячись на одноманітність краєвидів, вам би сподобалось те, що створював тут Фрідріх: університет, що коли-небудь зможе конкурувати навіть із паризьким.

Коли його кінь процокав настилом дерев'яного моста, Дісмас побачив ліворуч високу вежу замкової церкви, а праворуч — вежі-близнюки собору. Далеко на східному краю міста розташувався монастир братів-августинців, де брат Лютер, можливо навіть у цю саму мить, нашкрябував ще одну уїдливу прокламацію проти святішого отця у Римі. Ще один головний біль для «дядечка Фрідріха».

Охорона біля міських воріт пропустила його. Незабаром Дісмас в'їхав у внутрішній двір замкової церкви. Він зліз з коня і трохи постояв, роздивляючись споруду. Думка про те, що він більше ніколи не побачить цього місця, де з року в рік проводив так багато часу, заповнюючи реліквіями галереї Фрідріха, трохи засмутила його. Але ще сумнішим було те, що він ніколи більше не побачить свого великого покровителя.

Управляючий Клемп повідомив, що курфюрст зараз у довгій галереї. Майстер Кранах малює його черговий портрет.

Але спочатку Дісмас зайшов до кабінету Спалати-на. Він і досі трохи хвилювався через випадкову зустріч у таверні в Нюрнберзі.

— А, племіннику, блудний син! — з посмішкою привітав його Спалатин.

Що він хотів цим сказати? Чи це була його звична манера?

Після обміну люб'язностями, Дісмас начебто випадково спитав:

— До речі, ви щось дізналися про той дивний випадок з кур'єром?

— Ні. Напевне, плутанина на пошті. Це у будь-якому разі не вперше. Ну що, привезли щось дивовижне для галереї нашого герцога? Там небагато місця залишилося. Минулого місяця ми робили інвентаризацію. Вгадайте, скільки там?

— Більше сімнадцяти тисяч, я гадаю.

— Сімнадцять тисяч чотириста сорок три. Не думаю, що з такими темпами архієпископ Майнца зможе нас коли-небудь наздогнати. До згадки про архієпископа: нам повідомили з Майнца, що в нього є дивовижна плащаниця.

— Он як? Що ж, — ніяково засміявся Дісмас. — Там хтозна-скільки плащаниць.

— Кажуть, ця щось із себе представляє.

Спалатин подивився на Дісмаса.

— Хіба ви не чули про неї?

— Я? Я, знаєте, подорожував. І свого часу бачив занадто багато плащаниць, щоб хвилюватися з цього приводу. Як почувається мій дядечко?

— Не дуже. Подагра. Камені. Ви ж знаєте, він любить попоїсти.

— О, так!

Дісмас поляпав себе по животу.

— Він сумує за полюванням. Воно було частиною його життя. Але зараз все у минулому. Лютер продовжує нагнітати напруження.

— Що цього разу?

— Змови проти нього. Довелося всюди поставити охорону.

— Вони наважаться вбити його тут?

Спалатин знизав плечима.

— Він нажив собі впливових ворогів. Імператор, Папа і наш дорогий «скоро-стану-кардиналом». Якби не ваш покровитель, брат Лютер був би зараз купкою попелу і кісток.

— Ну, дякуємо Господові за «дядечка Фрідріха».

— Складно сказати, як воно піде далі. Вся надія на те, що між написанням прокламацій проти Рима брат Лютер знайде час, щоб помолитися Богові за довге життя курфюрста. Фрідріх буде радий вас бачити. Він говорить про вас увесь час. Він дуже любить вас, Дісмасе. Ви йому наче справжній племінник.

— Мабуть, так. Гарну ціну тоді виторгували за годинника?

Спалатин розсміявся.

— Я не рівня нюрнберзькому годинникарю. Можливо, нам доведеться позичити трохи ваших дукатів. Я радий, що ви їх повернули. Який все ж таки негідник цей Бернард…

Дісмас дістався довгої галереї, зайшовши з дальнього кінця. Фрідріх сидів у великому кріслі біля вікна. Його очі були заплющені. Задрімав? Нудна справа — позувати для портрета.

Дісмас потихеньку підійшов. Мостина рипнула. Кранах обернувся і приклав указівний палець до губ. Дісмас подивився на мольберт. Мініатюра. Пензлі були малесенькі, деякі з однієї або двох ворсинок. Вони заговорили пошепки.

— Як він?

— Заснув.

— Бачу.

Дісмас роздивився маленьку картину.

— Гарно…

— Чим ти займався? Копирсався у могилах, як завжди?

— Ні. Я покінчив з усім цим.

— Що там з Альбрехтовою плащаницею?

Дісмас знизав плечима.

— Спалатин щось мені розповідав.

— Так ти не в курсі? — спитав Кранах. — Це ж твій бізнес.

— Я бачив більше плащаниць, ніж ти полотен, майстре Кранах.