Майстер реліквій - Крістофер Баклі
— Племіннику! Ви консультуєте майстра Кранаха?
Дісмас посміхнувся.
— Намагаюся переконати його, щоб домалював німб, але він відмовляється, поки вас не канонізовано.
— На це обмаль шансів зараз. Іди сюди.
Фрідріх запрошував в обійми.
— Лукасе!
— Так, ваша милосте?
— На сьогодні досить.
— Як скажете, ваша милосте.
Кранах кинув на Дісмаса роздратований погляд і почав витирати пензлі. Багатостороння людина цей Кранах: двірський живописець, бурмистер, власник найбільшого видавництва у Віттенберзі, власник аптеки, забудовник і власник купи нерухомості. Він був на короткій нозі з Лютером.
Дісмас міркував: Дюрер і Кранах — обидва великі майстри. Дюрер — меланхолік, але все ж із ним можна посміятися, якщо він у доброму гуморі. Проте за всі роки знайомства з Кранахом Дісмас ніколи не сміявся з ним, не шуткував і навіть не бачив його розсміяним. Отже і живопис Кранаха відображав саме це. На жаль.
— Що ти привіз своєму старенькому дядечкові? — спитав Фрідріх.
— Боюся, що з'явився з пустими руками. Я…
Слова застрягли у нього в горлі.
— Що?
— Я прийшов попрощатися, дядечку. Їду додому. Настав час.
Фрідріх спохмурнів. Його очі змокріли.
— Це дуже несподівано. У нас ще багато роботи з колекцією.
Дісмас посміхнувся.
— У вас найбільша колекція у світі, дядечку. Ну, не враховуючи Ватикану. Майстер Спалатин каже, що місця майже не лишилося.
— І як же ти будеш справлятися?
— Зі мною все буде добре. Ваша щедрість протягом усіх цих років зробила мене багатим. Не хвилюйтеся про це.
— Я думав, ти втратив усі свої гроші. Через того диявола Бернарда.
Отже, він знає. І тут Спалатин.
— Я… — Він відкашлявся, прочищаючи горло для брехні. — Я зміг повернути дещо з того, що втратив.
Фрідріх дивився просто на нього. Нутрощі Дісмаса зсудомило.
— Я буду сумувати за тобою, Дісмасе.
— І я буду сумувати за вами, дядечку.
Фрідріх скрутив персня з пальця і простягнув.
— На знак моєї любові.
— Я… ні!
Дісмас зробив жест відмови, піднявши обидві руки.
— Він належав моєму родичу. Заспокойся і візьми.
Це була печатка, на якій красувалися герб Віттенберга та герб самого курфюрста з червоними схрещеними мечами.
— Це занадто, дядечку…
— Хай береже тебе Бог, Дісмасе.
Вони обнялися. Дісмас рушив до дверей, сльози наверталися йому на очі.
— Дісмасе…
— Так, дядечку?
— Ти чув про Альбрехта і його плащаницю?
Дісмас здригнувся.
— Так, дядечку. Чув.
— Звучить дивно, хіба ні?
— Ну, як ви знаєте, дядечку, плащаниця — це найпроблематичніша з реліквій. Скільки їх було запропоновано і мені, і вам, але від усіх ми відмовились.
— Шістнадцять штук.
— Отож.
— Але навколо цієї неабиякий ажіотаж. Кажуть, історія її походження відома раніше за історію плащаниці герцога Савойського.
— Так, але…
— Дісмасе!
— Так, дядечку?
— Як давно ми знаємо один одного?
Нутрощі Дісмаса аж горіли.
— Дуже давно.
— Не хочу навіть думати про те, що під час нашої останньої зустрічі між нами залишиться щось недоговорене.
— Я теж.
— Чому ти не запропонував її мені?
Дісмасове серце гупало, наче кінь, що скаче галопом.
— Я… не був повністю впевнений в її походженні, дядечку.
— Але достатньо впевнений, щоб запропонувати її архієпископу?
— Його світлість ніколи не був надто прискіпливим щодо походження реліквій. Нещодавно він сам собі збудував рибальський човен святого Петра. Я подумав, навряд чи він буде прискіпливим до плащаниці.
— Простіше кажучи, ти продав йому підробку.
— Ну, може й так…
Фрідріх похитав головою.
— Я розчарований у тобі, Дісмасе. Хоча у мене немає ні любові, ні поваги до Альбрехта.
Його голос раптом зірвався на крик:
— Але він скоро стане кардиналом святої римської церкви!
Дісмасу хотілося одного: швидко розтанути і затекти у щілини між мостинами.
— Скільки?
— П'ятсот п'ятдесят, дядечку.
Фрідріх аж чмихнув.
— Гадаю, мене можна вважати щасливцем через те, що я зекономив на таких витратах.
— О, дядечку! Я б ніколи не… Ніколи, присягаюся честю!
— Ти ще згадуєш про честь?
— До цього випадку я ніколи не продавав нікому — ні вам, ні комусь іншому, — ніякої речі, про яку я б знав, що вона фальшива.
Фрідріх сумно кивнув.
— Так, ти був чесним. Майже до кінця.
Щоки Дісмаса палали з сорому.
— І все-таки я буду сумувати за тобою. А тепер іди і скажи майстрові Кранаху, щоб він повертався і закінчив малювати мене.
12. Чудовий день
Дюрер наполягав, що обидва вони мають бути присутніми на урочистій демонстрації плащаниці з Майнца, незважаючи на опір Дісмаса.
— Фрідріх знає, Нарсе. Він нікому не скаже. Але Спалатин теж знає… слухай, якщо все це відкриється і нас побачать разом…
Але Дюрер уперто стояв на своєму. Ніщо не могло його переконати. Здавалося, він ставиться до клятої демонстрації наче до чергової виставки. Дісмас урешті-решт поступився, але наполіг, щоб Дюрер для маскування вдягнувся у рясу.
— Якщо хтось закричить, глянувши на плащаницю: «Боже, це ж Дюрер!», звісно, я не хочу, щоб мене побачили поруч зі справжнім Дюрером.
Альбрехт — який вже офіційно був титулований як кардинал Альбрехт Бранденбурзький — улаштував підготовку до цього заходу, гідну другого пришестя.
Дорогою до собору вони помітили монаха Тецеля з його сундуком для індульгенцій, дуже відкритого до співробітництва.
— Свиня! — голосно пробурмотів Дюрер.
— Тихіше, заради Бога, — прошипів Дісмас. — Чого ти очікував? Що Тецеля тут не буде? Як ти вважаєш, заради чого Альбрехт купив плащаницю? Для оздоблення інтер'єру?
Вони обрали місця, які — Дісмас перевірив — були десь позаду, в гущині юрби.
Знадвору голосно засурмили.
— Ну просто, як наш Господь захотів би, — зауважив Дюрер.
Дісмас нарахував двісті п'ятдесят осіб у процесії. Альбрехт виглядав розкішно в своїх нових червоних галеро[14] та ризі. У своїй розлогій проповіді він віддав належне святому Боніфацію, мученику і святому покровителю Майнца та всієї Німеччини, який запровадив християнство серед язичників-франків. Альбрехт звертався до нього кілька разів таким чином: «наш улюблений праотець у Христі», натякаючи на прямі родинні зв'язки зі святим.
Дюрер увесь час стогнав і бурмотів.
Альбрехт завершив закликом до всіх праведних германських християн об'єднатися во Христі і загоїти минулі чвари спалінням біля стовпа Мартіна Лютера.
— Так, це нас дійсно об'єднає, — сказав Дюрер. — Нема нічого більш миротворного, ніж добре спаління.
Нарешті настав час головної події. За сигналом дві тонкі золоті мотузки, просунуті у коліща високо під стелею, підняли плащаницю з релікварію, оздобленого дорогоцінним камінням, золотом
