На Зеландію! - Максим Іванович Кідрук

– Що з моєю візою? – пру в наступ.

Сирієць посміхнувся ще ширше.

– Поки що нічого… Нічого… Потрібно почекати підтвердження від начальства. Я подзвонив, але мені, розумієш, іще не відповіли. Але ти не переймайся, все буде гаразд. – Він глузував з мене. Відчувалось це напрочуд ясно. Самовдоволена посмішка не сходила з лиця.

– Я чекаю вже півтори години, – пробурчав я.

– Ну-у-у… така процедура, розумієш. Нічим не можу допомогти. Вже пізно.

– Що значить «пізно»?

– Зараз заступає нова зміна. Твоєю справою займатиметься інший офіцер.

– Що?!

Сирієць розвів руками, мовляв, раніше треба було думати.

– Ви не можете так поводитися зі мною, – зашипів я. – Я іноземний громадянин, у міжнародному аеропорту, і ви повинні…

– Нічим не можу зарадити. Через двадцять хвилин заступить на чергування мій колега. От з ним і розмовлятимеш.

Я сердито сопів. Тупо не знав, що робити. Тицяти йому подачку було запізно.

Вже зібрався йти, коли чоловік у чорній уніформі стрепенувся. Згадав щось.

– Ей! – окликнув він мене. – Ти ж студент?

– Так, – не змигнувши, збрехав я. – Київський політехнічний інститут.

– Добре… Чудово! Можеш йти.

Мені не лишалося нічого, як скоритися.

* * *

Передача зміни тривала годину.

Я не панікував. Анітрохи. Навпаки – настрій мав бойовий. У буквальному розумінні цього слова: брови насуплені, зуби зціплені, вуха відстовбурчені і горять – дурнуватий Дон Кіхот, що ладнається виступити проти незламних вітряків сирійської бюрократії.

Переконаний, що правда на моєму боці, я палав від справедливого обурення. І це було найбільшою помилкою. Гнів – поганий порадник. Нині, відпустивши від себе емоції, я об’єктивно визнаю, що причиною подальших перипетій стала моя поведінка, а не зумисні дії сирійських офіцерів. Сам нарвався. Коли ти в іншій країні, за тисячі кілометрів від домівки, іноді краще стулити пельку, заштовхати якнайглибше емоції і діяти так, як вимагає ситуація, а не вселенське почуття справедливості…

Зрештою нова група поліцейських заступила на чергування. Я виткнувся у коридор. Аеропорт спорожнів. Ліворуч тяглися будки паспортного контролю; перед ними – нікого. Нові рейси не прибували. «Обробивши» новоприбулих, митники нудьгували.

Подумки побажавши собі удачі, посунув до знайомого кабінету. За столом висився огрядний митник у білій сорочці і недбало зав’язаній краватці. Вугільно-чорний кітель висів на спинці крісла. Погонів не було видно. Краєм ока я помітив свій паспорт. Залишений без уваги, він валявся на краю стола, привалений папками з документами.

– Пробачте, пане. Я прибув рейсом MS721 з Каїра. Заплатив за візу і чекаю на неї більше двох годин. Ваш попередник так і не спромігся до пуття пояснити, чому досі її не видали.

Чоловік почухався у вусі і недбало зиркнув на мене.

– Ти хочеш отримати візу в аеропорту?

«Ні, я хочу взяти пляшку віскі, надертися до втрати пульсу, а потім заблювати до дідькової матері весь ваш відділок!»

– Так.

Він зиркнув на годинник:

– Єгипетський літак приземлився дві години тому. Чому ти досі тут?

Я подумки обілляв його найбруднішою лайкою, на яку тільки був здатен. Мабуть, з моїх вух почала валити пара. Погодьтеся, деякі люди досі живі тільки тому, що пристрелити їх протизаконно.

– Сподіваюсь, це ви мені поясните.

– Я ці питання не вирішую, – відмахнувся сирієць. – Йди до полковника.

– Полковника? – здивовано вигинаю брову.

– Так. Він начальник зміни. Двері в кінці коридору.

– Гаразд. Можна мені забрати паспорт? – подумки додаю: «Поки ви, чорти, його не посіяли».

– Бери.

– Дякую!

Я метнувся до стола і схопив свій документ. Усередині лежала згорнута квитанція, що засвідчувала оплату 28 USD за візу.

Паспорт додав мені сил. Відчуття було таке, наче підібрав аптечку, що приплюсовує здоров’я у комп’ютерних стрілялках. Принаймні тепер я міг повернутися назад у транзитну зону.

Залишаючи кабінет, згадав про свої речі. Зазвичай я свідомо не здаю рюкзак у багаж. Таким чином унеможливлюю ситуацію, коли я лечу до пункту А в Сирії, а мій багаж везуть до пункту Б в Індонезію чи Судан. Проте цього разу я віддав наплічник. Політ був прямим, без пересадок, крім того, у мене з собою був пакет із сувенірами. Не хотілось тягатися по салону авіалайнера з двома клунками. Відтак мій рюкзак уже добрих дві години крутився на конвеєрі. Хтозна, що з ним зараз.

Я спинився і заговорив знову:

– Перепрошую ще раз… Мій багаж зараз на конвеєрі у залі прильотів. Ви не могли б послати когось, щоб забрати його? Моє прізвище Kidruk. – Для певності диктую по буквах: – Кей-Ай-Ді-Ар-Ю-Кей… Ось тут квитанція. Боюся, що рюкзак може загубитись або його заберуть кудись.

Офіцер навіть не глянув на мене. Я перестав для нього існувати.

– Вибачте, я звертаюся до вас. Прошу вас допомогти.

– Я зайнятий. Залиш мене у спокої.

Сердито чмихнувши, я ретирувався і попрямував шукати полковника.

Двері останнього кабінету стояли відчиненими навстіж. Ще з коридору я запримітив дебелого сирійця з квадратним обличчям, грізно вигнутими бровами і глибоко посадженими вепрячими очиськами. Та ж сама форма. Так само ідеально вибрите підборіддя. На погонах блищать три здоровенні зірки. Крім полковника в кімнаті було ще двоє офіцерів.

Я застиг у нерішучості. Півхвилини вони розмовляли, вдаючи, що не помічають мене. Зрештою я відважився і (не переступаючи поріг) розтулив рота:

– Я за візою.

Важко було вигадати щось більш нахабне і прямолінійне.

– Ти з України? – Голос полковника був низьким, густим і тягучим. Схоже, йому вже доповіли про мене.

– Так, з України, щойно прибув із Єгипту. Мені потрібна віза лише на три дні.

Сирієць жестом запросив зайти. Сісти не запропонував.

– Для чого ти прилетів сюди?

Мене аж заціпило. «Ви що, всі змовилися?!»

– Я вже розповідав це вашому колезі, перед тим – клерку на паспортному контролі. Цілком випадково опинився у Каїрі в розпал революції… – Далі в деталях виклав свою історію.

– А що ти робив у Каїрі?

– Е… Подорожував. Майже місяць провів у Західній пустелі.

– Покажи паспорт.

Я неохоче розлучився з паспортом. Полковник покрутив його в руках. Взявся гортати сторінки, пильно роздивляючись усі візи.

– Ти був у Ізраїлі? – Він шукав, до чого прискіпатися б.

– Ні… Звісно, ні.

Тут я вперше замислився над тим, що справді можу залишитись без візи і сидітиму три дні у транзитній зоні аеропорту. Я не знав, що буде далі, а тому не розумів, що такий варіант був би далеко не найгіршим.

– Ти студент?

Цього разу я не поспішав із відповіддю. Бажання переконатися в тому, що я студент, насторожувало. Студенти – найбільш вразливий і малозахищений прошарок серед мандрівників. Я почувався б значно впевненіше,