На Зеландію! - Максим Іванович Кідрук

Все, після цього думок у мене більше не було. Залишилися одні імпульси. У мозку спалахнуло тисячоградусне полум’я, як у сталеплавильній печі.

– Та ти дірка у задниці! – зарепетував. – Я цього так не залишу! Я ще повернусь! Ти чуєш мене, невмиванцю? Ти ще запам’ятаєш цей день! – Щось у моєму голосі чи то в моїх очах насторожило клерка. Він не був наляканий, радше здивований. Та все ж якоїсь миті – можу в цьому заприсягтися – в його макітрі крутнулася думка: а може, не варто? Втім, далі роздумів справа не пішла. Ні грошей, ні квитанцію він не повернув.

Ось так, коли я не погодився платити хабар у розмірі десяти доларів, мене «взули» на цілих двадцять вісім, забрали всі речі та ще й лишили на три дні в аеропорту. На цьому все могло б закінчитися, якби не моя дурнувата холерична натура, що неухильно тягла мене далі – назустріч новим, значно більшим неприємностям.

…Попри імпульсивність та розгнівані викрики сирійці не вбачали у мені справжньої загрози. Вони вірили, що я клаповухий студент. То було нескладно, бо після місяця у Сахарі я скидався на бомжа, а не на студента. Якщо не сильно придивлятися і принюхуватися, мене можна було прийняти за грибника, який заблукав у Поліссі і три тижні пробивався додому, харчуючись одними грибами й мухами. У пустелі не було можливості випрати одяг. Часто-густо я не мав де помитися. Забув, коли востаннє голився. У Каїрі, як ви розумієте, мені було не до того, щоб чепуритися. Відтак я прибув у Дамаск у жалюгідно-потріпаному стані. Браві сирійські полісмени взялися традиційно витрушувати хабара, а коли я вперся лобом, зметикнули, що можуть видурити з мене гроші будь-яким іншим способом, і їм за це нічого не буде. А й справді, що може вдіяти замурзаний сопляк з України? Поліцейські не знали, що за неповних двадцять хвилин цей обідранець примудриться підняти на ноги Міністерство закордонних справ України, посольство України в Сирії, міністерство внутрішніх справ Сирійської республіки та головне сирійське медійне відомство.

Хоча – треба бути відвертим – «обідранець» сам цього не знав.

* * *

Дев’ята двадцять вечора. Втративши надію забрати квитанцію, я розвернувся і попер до будок паспортного контролю з твердим наміром якщо не забрати назад свій наплічник, то принаймні зіпсувати вечір бундючному полковнику.

Підлога палала піді мною. Митники, побачивши, як якийсь пасажир, вирячивши очі і висолопивши язика, несеться вскач на їхні редути, насторожилися і повитягували шиї. Я щось прокричав їм (зараз уже не пам’ятаю що, та це й не важливо – кричав українською), тицьнув «факи» з обох рук і з розгону перелетів через парапет, здійснивши перший у своєму житті незаконний перетин кордону. Митники переполошилися, наче я був терористом-смертником, що розпочинає теракт. Ледь не збивши з ніг найближчого поліцейського, я погнав далі.

– Егей! Стій! Ти куди?! – понеслося вслід. – Тримайте його!!!

Поліцейські повискакували з будок, намагаючись зупинити мене. Вони інстинктивно гуртувалися з правого боку, думаючи, що я помчу до виходу з аеропорту. От тільки замість того, щоб рвонути праворуч, до виходу (куди зазвичай прямують усі пасажири), я почесав наліво – туди, де знаходився поліційний відділок, у якому мене утримували протягом трьох годин. Це збило офіцерів з пантелику. Вони щось залопотіли арабською і тісним табунцем посунули слідом за мною. Гнатися і поспішати не було сенсу – відділок мав лиш один вихід.

Тим часом, блискавкою промчавшись по коридору, я увірвався в кабінет кремезного полковника.

– Ти! – турляю руку перед собою, розчахуючи двері навстіж.

Полковник відхилився, вирячивши очі. Ніде правди діти: я застукав його зненацька.

Кілька перших секунд сирієць дивився не на мене, а повз мене – у коридор. Він чекав, що слідом за мною в кабінет увірветься хтось іще. Той, хто дозволив мені поводитися настільки безцеремонно і самовпевнено. Кремезний начальник просто не міг повірити, що, не маючи за спиною нікого впливового, я відважуся на таку нахабну вихватку.

– Полковнику, – підскакую впритул і грубо тицяю пальцем йому межи очі, – мені потрібне ваше ім’я. – Слова звучать мов ляпаси.

– Що? – Сирієць розгублено кліпає віями. Моє хамство вкупі з раптовістю нападу шокували його.

– Colonel, I need your name for report,[31] – просичав удруге. Мене все ще колотило від гніву, і я не дуже тямив, що роблю. – Ви без причин відмовили у візі, ви вимагали хабара, ви забрали мій багаж і поцупили двадцять вісім доларів! Я вимагаю ваше ім’я для офіційної скарги!

Нарешті полковник зрозумів, що за мною нікого немає. Власне, там і бути нікого не могло. Я був пішаком, який без прикриття намагався поставити мат королю. Офіцер поволі усвідомлював парадоксальність ситуації: «студент», якому відмовили у візі, щойно ледь не викинув його з робочого крісла. Його, полковника таємної поліції! Де таке бачено? Сирієць почорнів як хмара. Ніздрі роздулись, риси обличчя загострилися. Полковник поволі підвівся. Він виявився вищим за мене на цілу долоню і тепер нависав згори, втискаючи мене в підлогу важким волячим поглядом.

Пожежа в моїй голові згасла швидше, ніж розпочалася. Страх льодяними кубиками посипався на спину. А ще мені наче перекрили кисень. І тут я подумав: «О-о… А тепер мені кирдик».

– Як ти смієш? – рикнув офіцер. – Як ти смієш вриватися сюди?!

– Віддайте мені гроші… – невпевнено пролепетав я, задкуючи, – …і речі, інакше я… буду змушений… – Затнувся, не знаючи, що далі казати. Реальних важелів упливу на ситуацію в мене не було. Бляха, та не було навіть нереальних. Принаймні на той момент я їх не бачив. Це було як у тому анекдоті про зайця, який знайшов пістолет і почав примушувати лева з’їсти лайно, коли раптом набої скінчилися. Ну і, звісно, все лайно довелося з’їсти зайцю.

Полковник схилився і проговорив здавленим хрипким голосом просто мені в обличчя:

– Хлопчику, ти три дні сидітимеш у транзитній зоні аеропорту, відрізаний від решти світу. Затям одну річ: ти ніколи не знаєш, що може статися.

Ці слова обдали мене крижаним вітром, який безповоротно загасив рештки відваги і затятості. Дебелий полковник казав правду: мені доведеться три дні нидіти в транзитній зоні. Причому не в модерновому аеропорту де Голля у Парижі чи у чепурному амстердамському Схіпхолі. Скніти доведеться у задрипаному аеропорту Дамаска, де… все може статися.

Я паплюжив себе за гарячковість, розуміючи, що відступати нікуди. Я вже наговорив і наробив стільки всього, що лишалося одне – і надалі поводитися зухвало. Переконавшись, що паспорт