На Зеландію! - Максим Іванович Кідрук
– Чим ти займаєшся в Україні? – повторив митник. – За що живеш?
– Я студент.
Сирієць підозріло зиркнув на паспорт, у якому лишалися вільними дві сторінки, але нічого не сказав. Підняв трубку і викликав по телефону старшого офіцера.
Черга за мною потроху розсмоктувалася. Пасажири, розуміючи, що я застряг надовго, невдоволено бурчали і переходили до інших черг.
Через хвилину з лишком до скляної кабінки підійшов інший офіцер. Чорна уніформа, по дві великі зірки на погонах, військова виправка, виголені до блиску щоки. Молодший та старший офіцери обмінялися кількома фразами арабською. Затим сирієць у чорній формі взяв мій паспорт і ретельно переглянув усі візи.
– Чому ти прилетів у Дамаск? – дивлячись мені в очі, спитав він.
«Драстє, – подумав я, – приїхали!» І почав усе розказувати спочатку.
– Весь минулий тиждень провів у Каїрі. Я мав би добиратися до Києва шостого лютого з пересадкою в Дамаску, але… – Принаймні старший офіцер мене розумів. Єдине, що мене насторожувало, – це чорна уніформа. Сирієць не був звичайним митником. Наскільки мені відомо, чорну форму в Сирії носить таємна поліція.
Офіцер уважно вислухав мене. Коли я закінчив, він віддав мені паспорт і сказав:
– Ось там каса, бачиш?
Я озирнувся. Справа від вишикуваних у ряд скляних будок стояв невеликий кіоск із написом угорі:
«CURRENCY EXCHANGE».
– Обмін валют? – уточнюю. Більше в залі нічого не було.
– Так. Іди туди і заплати за візу. Потім повертайся сюди.
– Тобто все гаразд? – просяяв я. – Я отримаю візу?
– Так, ти отримаєш візу.
Я посміхнувся і почесав платити за візу. Коштувала вона стільки ж, скільки в Києві, – двадцять вісім американських доларів. Знаючи, що мені знадобляться гроші в Дамаску, просунув клерку у віконце стодоларову банкноту:
– Двадцять вісім доларів за візу, будь ласка. А решту поміняйте на сирійські фунти.
Щокатий араб окинув мене поглядом і почав щось набирати за своїм допотопним комп’ютером. Чекати довелося довго. Зрештою я отримав на руки дві квитанції (одну про візу, іншу про обмін валюти) і 4100 сирійських фунтів. Бадьоро почимчикував назад до стійки паспортного контролю.
Старший офіцер чекав на мене. Я сподівався, що зараз віддам квитанцію, отримаю візу і спокійно вступлю на територію Сирійської арабської республіки.
Але не так сталося, як гадалося.
– Ходімо, – покликав він і повів мене за собою.
Ми зайшли в офіс, що знаходився відразу за залою, де перевірялися паспорти.
– Давай свій паспорт, – наказав офіцер.
– Будь ласка. – Я вперто не хотів усвідомлювати, що ситуація виходить з-під контролю, і продовжував посміхатись.
– Квитанцію теж.
Вручив йому папірець з печатками, де все було нашкрябано арабською.
– Чекай тут, – розвернувся він і пішов.
Чоловік залишив мене у кімнаті з голими стінами і однією кострубатою тумбочкою в кутку. Там не було вікон. Не було де сісти. Трохи здивований, я знизав плечима і став чекати.
Час спливав, але ніхто по мене не приходив. Страшенно хотілося пити. Я не нервував. Тоді ще навіть не хвилювався. Якраз навпаки – я починав дратуватися.
Арабський «welcome»
Минуло ще чверть години, і я вирішив діяти. Посмикав ручку: двері незамкнені. Легше від того не стало, оскільки без паспорта я не міг ні вийти з аеропорту, ні зайти назад у транзитну зону. Визирнув у коридор. Повз мене снували полісмени, всі до одного в чорній уніформі. Вони бачили мене, але ніяк не реагували. Набравшись сміливості, я вийшов у коридор і почав зазирати у всі двері підряд. Поліцейські проводжали мене здивованими поглядами. Зрештою в одній з кімнат натрапив на офіцера, який відправляв мене платити за візу і згодом забрав мій паспорт. Сирієць заповнював якісь папери. Виглядав заклопотаним.
Приборкавши образу, що клекотала під горлом, я чемно звернувся до нього:
– Перепрошую, пане…
– Так? – Він на секунду відірвав погляд від паперів. Удав, що не впізнав мене.
– Ви забрали мій паспорт. Я хотів би дізнатися, що з моєю візою. Минуло більше ніж півгодини…
– То й що?
Гаряча кров ударила в обличчя.
– Я чекаю. – Чеканив кожне слово. Це було великою помилкою, проте стримуватися більше не міг. Я наривався. – Якісь проблеми з візою?
– Ні, все добре, – холодно відрубав сирієць, – ти отримаєш свою візу. – І ткнувся носом назад у папери.
Він мовчав, не піднімаючи голови. Я переступав з ноги на ногу, тримаючи двері напіввідчиненими. Здогадувався, що слід було б зробити: підібгати хвіст, попросити назад свій паспорт і вкласти в нього банкноту п’ятсот фунтів (приблизно дванадцять доларів). Можливо, навіть меншу. Проте я вирішив упертися лобом. Після двох місяців на Близькому Сході арабська звичка повсякчас клянчити гроші стояла у мене в горлі, мов риб’яча кістка. До неї додались малоприємні картини єгипетської революції, коли спецназ труїв своїх же співвітчизників сльозогінним газом, розстрілював демонстрантів гумовими кулями. На денці живота досі ниділа образа після того, як ледь не наклав у штани, вперше в житті зіткнувшись з F-16 на бриючому польоті. Я не збирався давати хабара. Нізащо.
– Я чекатиму, – процідив крізь зуби і пішов.
Сирійський офіцер знизав плечима, не піднімаючи голови. Важко сказати, що коїлося в його голові. Певно, він дивувався. Думав, що я страшенно впертий. Або ж просто дурний.
Я повернувся у «свою» кімнатку і став чекати.
* * *
На годиннику набігло 19:00. Я понад годину скнів у аеропорту Дамаска без паспорта і без речей, віра в порядність сирійських поліцейських поступово згасала, мов багаття без кисню.
Ніхто не приходив за мною. Паспорт лежав на столі якогось чинодрала, якому не було до мене діла. Багаж крутився на конвеєрі за межами транзитної зони. Без паспорта не можна було нічого вдіяти. Довелося знову вирушати на побачення до суб’єкта в чорній уніформі.
Цього разу я знав, куди йти, і подався навпростець до потрібного кабінету. Сирієць сидів на місці, з тим самим заклопотаним і самовдоволеним виразом передивляючись якісь папірці, поцятковані витіюватими арабськими печатками. Двері були відчинені. Я подумки наказав собі не психувати, постукав кісточками пальців по одвірку, а тоді зазирнув у кабінет.
Офіцер звів очі і посміхнувся. Зверхньо і самовпевнено. Усвідомлював, зараза, що діватись мені нікуди.
