На Зеландію! - Максим Іванович Кідрук
– А це що таке? – долинуло з іншого боку юрби.
Араб, який закінчував обшукувати сумку з-під нетбука, витяг з бокової кишені товсту пачку квитанцій, які залишилися у мене після відвідання всіх єгипетських храмів, починаючи з Каїра і закінчуючи Абу-Сімбелом. За час подорожі їх назбиралося майже два десятки. Храм Хатшепсут, храм Хоруса в Едфу, Луксорський храм, Карнак, Медінат-Хабу, Рамессеум, храм Хатора в Дендарі, храм у Абідосі, Незавершений обеліск та інші – я зберіг квитки від кожного з них. Квитанції нагадували банкноти – яскраво розмальовані, зі сріблястим тисненням, – на кожній був зображений відповідний храм і зазначена його назва. Через те я їх і залишив. Достатньо одного погляду, щоб відновити в пам’яті вигляд споруди, її місцезнаходження і назву.
– Що це в тебе? – повторив запитання єгиптянин, перебираючи в руках білети.
– Це квитанції, що залишились після відвідин усіх храмів, які розташувались уздовж Нілу, – відповідаю.
– То ти турист?
– Так, турист.
Запал в юрмиську потух швидше, аніж розгорався хвилину тому.
Мовчки, не дивлячись один на одного, араби почали заштовхувати речі назад до моєї сумки. За хвилину мені її повернули разом з грішми, нетбуком і квитанціями.
Якийсь молодик, який не міг змиритися з тим, що мене доведеться відпустити, в останній момент запримітив у сумці відеокамеру. («Sony DCR-SX63» має скромні розміри; ця модель менша за стаканчик з-під морозива, тож її справді непросто помітити.)
– У нього камера! Подивіться – там відеокамера! – заголосив хлопець, показуючи на сумку.
Але його ініціативного пориву не підтримали. Цього разу неорганізованість арабів допомогла мені. Більшість промовчали, і молодик заткнувся.
Я стояв перед натовпом, притискаючи сумку до грудей. Марко, щось бурмочучи італійською, абияк закидав речі зі своїх сумок і мого наплічника у багажник.
– Вибач, – буркнув хтось англійською з глибини натовпу демонстрантів, певно, думаючи, що я саме цього чекаю.
– Паспорт, – хрипко нагадав чоловікам.
Рот був сухий, немов натерте шерстю скло. Я тільки-тільки почав відчувати наплив адреналіну. Страх швидко здіймається, але задкує неспішно.
За кілька секунд з глибини стовписька передали мій закордонний паспорт. Нічого більше не сказавши, я заповз у «фіат» і хряснув дверцятами. Марко плюхнувся поряд, і ми продовжили подорож до аеропорту. Через виснаження ніхто не вимовив і слова.
Коли авто вибралося на трасу, я озирнувся. Жоден із єгиптян не дивився нам услід. Похнюпившись, вони без мети кружляли довкола виїзду на магістраль, чекали на наступну машину, готові шукати ефемерних недругів революції. Вкотре здалося, що їхній самовільно сформований патрульний загін змахує на зграйку неслухняних хлопчаків. Тільки цього разу вони мали вигляд дещо присоромлений. Чи надовго?…
А ще я подумав, що з революціями так завжди. Кипляче обурення в багатьох гарячих головах, високі ідеали, соковиті гуманістичні гасла і картинки сонячного майбутнього, від яких аж мурашки по шкірі. А потім – пшик! Звісно, арабська весна – це позитивне явище. Повалення режимів Каддафі, Мубарака, Бен Алі – перший і, безумовно, необхідний крок на шляху до встановлення демократії в арабському світі. Проте на ділі революції в Лівії, Єгипті, Тунісі та Сирії обернулися хаосом. Дорвавшись до омріяної свободи, араби виявилися не готовими до нового життя. У цих країнах тепер не знають, що з тією свободою робити.
Недостатньо просто проколоти гнійний чиряк – потрібно його вилікувати.
Як наслідок, життя у країнах Північної Африки погіршало. На зміну стрімкому тріумфу прийшло тягуче чорне розчарування. Через рік після швидких перемог у Тунісі та Єгипті незадоволення революціями почало переважати невдоволення, що було спричинене правлінням диктаторів, – відповідно, Бен Алі та Мубарака. Що ще гірше – в Лівії та Єгипті революції перейшли у мляву, але перманентну форму. Навіть після того, як Мубарак подав у відставку, демонстранти залишилися на Тахрірі. Вони не покидали площу протягом усього 2011 року. Вони стоять там і досі, коли я пишу ці рядки. І в цьому немає нічого хорошого. Народ помалу звикає, що добиватись свого потрібно не важкою працею, додаючи цеглинку за цеглинкою до свого добробуту, а галасуванням і масовими бійками на площах. Відносно легка перемога створила ілюзію правильності обраного шляху, додала сил і віри у те, що решта проблем вирішаться так само легко. Проте це маячня. Омана, що веде у глухий кут. За всю історію цивілізованого людства, починаючи з найдавніших фараонів, ніколи й нікому не вдавалося наповнити ілюзіями скарбницю.
Поки ми мчали до аеропорту, в моїй голові виникла цікава аналогія: революція – це наче гра у змійку на тетрісі. Розпочинається з найкращими намірами, помалу розкручується, росте, втягує у себе щодень більше народу. Але згодом змія розростається до розмірів, коли вже не поміщається на екрані, і кусає себе за хвіст. З того моменту революція починає жерти сама себе.
Одне слово, усе як завжди. У цьому світі більше не відбувається нічого нового.
* * *
На горизонті проступила плеската будівля аеропорту.
Я не міг передбачити, чи вдасться вилетіти сьогодні, але після оказії на виїзді з Каїра вирішив, що до міста не повернусь. Навіть якщо доведеться ночувати на голому асфальті на стоянці біля аеропорту.
Біля входу в міжнародний термінал ми висипали на вулицю. Водій став канючити чайові. Марко дав йому кілька фунтів, я ж демонстративно відвернувся. Як на мене, шофер не надто старався, захищаючи нас від своїх співвітчизників.
Зразу по тому ми розпрощалися. Італієць із дружиною заспішив до стовпа, на якому висів папірець: «Тут збираються громадяни Італії». Біля колони вже метушився працівник італійського посольства, реєструючи пасажирів на чартер до Рима.
Склавши руки, я спинився посеред зали відльотів. Біля офісу «Egypt Air» згуртувалося стільки народу, що самого офісу не було видно. Мало не вдвічі більше, ніж у понеділок. Можна навіть не намагатися поміняти квиток на сьогодні, третє лютого. Літак відлетить швидше, ніж дійде моя черга.
Тоді зиркнув на металеву загорожу, що відділяла залу від стійок реєстрації. Уздовж неї розташувалося чотири десятки військових. До проходів, обладнаних металошукачами, тягнулися черги пасажирів. Якийсь єгиптянин
