На Зеландію! - Максим Іванович Кідрук

Я довго стояв у нерішучості. Прокрутив у голові півдюжини варіантів, але не вигадав нічого кращого, ніж чекати. Доведеться сидіти ніч у аеропорту.

Піднявшись у ресторанчик, що нависав над залою від льотів, я перекусив сандвічем і запив його колою. Увімкнув нетбук, але так і не зміг підключитися до Мережі. Час спливав. Я нудився. Була лише дванадцята година…

* * *

Недарма кажуть: гірше смерті може бути тільки очікування смерті. Сидячи у кафе, я не переставав думати, намагаючись передбачити можливі варіанти розвитку подій. І що більше міркував, то похмурішими ставали картинки в моїй голові. Варто було заплющити очі, і я вже бачив, як до терміналу вриваються ісламісти і починають мочити європейців. Бездіяльність у напруженому стані – страшна штука.

Тож хвилювання погнало мене назад до зали відльотів.

О першій пополудні оголосили початок реєстрації на рейс «Egypt Air» до Дамаска. І тоді я вирішив, що мушу спробувати.

Надавши обличчю найбільш розслабленого й самовпевненого виразу, на який тільки був здатен, я прилаштувався в кінці черги, що впиралась у металошукач. Посуваючись, крадькома спостерігав за людьми, що проходили пост. Несподівано второпав, що пасажири пред’являють солдатам абсолютно різні документи: хтось показує роздрукований і затертий електронний квиток, інший надає білет на фірмовому бланку туристичної компанії. Річ у тім, що в еру електронних квитків паперовий білет більше не є офіційним документом. Це лиш папірець із нагадуванням про дату та час вильоту. Він може бути виписаний навіть від руки – це не має значення. Головне, щоб ваше ім’я було внесене до електронного списку, за яким і відбувається реєстрація на рейс.

У солдатів ніяких електронних списків не було. Вони не мали з чим звіряти прізвища пасажирів, відтак доводилось обходитися тим, що пред’являли самі мандрівники. А тепер гляньте на електронний квиток. Навіть мені, доволі досвідченому «літуну», не зразу вдається знайти код бронювання (BOOKING REF), номери рейсів, день та години вильоту. Що вже й казати про молодого єгипетського солдафона, який якщо і літав, то тільки на транспортних «Геркулес С-130». І тоді я зрозумів, що в мене є шанс.

Підійшов до рамки металошукача. Широко посміхнувся. Як кіт перед холодильником.

– Хай!

– Вер ду ю флай? – спитав ламаною англійською солдат, стомлено зирячи повз мене.

– Дамаск, – відповідаю. – Ось мій квиток. – Тицяю роздруківку, де вказано, що я справді лечу до Дамаска. Тільки не сьогодні, а завтра, о такій же годині.

Єгиптянин спробував розібратися в навалі скорочень та химерних цифр електронного білета. Прокашлявся:

– Вен ду ю флай?

– Уже почалася посадка. – Я показую рукою за спину. В напрямку екрану зі списком рейсів, що відлітають. А в самого серце завмирає, кров припиняє бігти по венах.

Солдат покосився на табло. Побачив напис «MS 721 – Damascus», кивнув і тицьнув мені роздруківку:

– Проходь.

І я проскочив до зали реєстрації, ховаючи посмішку за кулаком.

Стосовно того, що робити далі, сумнівів у мене не було. Пішов до стійки, де тривала реєстрація на рейс до Дамаска, і став чекати. Пасажири підходили, здавали багаж, забирали посадочні талони і йшли. Я стояв і вичікував.

Небавом реєстрація добігла кінця. Табло над стійкою погасло, і настав найголовніший момент. Якщо місць немає, мені кирдик. Ще вчора всі місця на цей рейс були продані, проте лишалась надія, що хтось із пасажирів не з’явився. Зовсім крихітна надія, зважаючи на те, що коїться у Каїрі, але…

Я підступив до працівниці «Egypt Air», яка працювала за стійкою.

– Є вільні місця на рейс до Дамаска? – Часу на розшаркування не було.

Дівчина зиркнула на монітор і сказала:

– Так. Хтось один не прийшов. У нас є вільне місце. А що?

– У мене квиток на завтрашній рейс. – Викладаю перед нею електронний квиток на четверте лютого. – Я ледве вирвався з міста і не маю бажання лишатися на ніч в аеропорту. Чи не могли б ви посадити мене на цей літак?

Єгиптянка забрала роздруківку і покликала старшого менеджера. Вони перекинулись кількома словами, після чого дівчина відповіла коротким ствердним кивком.

– Дякую! – проспівав я, скидаючи наплічник на конвеєр.

За кілька секунд у мене на руках був довгастий посадочний талончик.

Ось так просто: трохи нахабності, знання англійської мови – і я вилітаю з Каїра на день раніше!

Поспішаючи на посадку, міркував не про те, як мені пощастило. Згадувати те, чóму став свідком у Каїрі, не хотілося. В голові вертілася дзиґою інша, потішна думка: «Можна битися об заклад, я єдиний у світі мандрівник, який проїхав увесь Єгипет, включно з оазами Західної пустелі, відвідав усі відкриті для оглядин древньоєгипетські храми вздовж Нілу, але при цьому… не побував на пірамідах». Я розсміявся. Це дійсно було кумедно. Як найбільш попсовий сайт Єгипту, я залишав піраміди на кінець мандрівки. Думав, вони нікуди не дінуться. Ага.

Спустившись до аеропортового автобуса, я не поспішав заходити всередину. Чекав, поки підтягнуться інші пасажири. Роздивлявся літаки (це четверта річ на світі, на яку я можу дивитися вічно; перші три – вогонь, вода, що ллється, і люди, які працюють). А тоді звів очі, підморгнув розпеченому післяобідньому небу і прошепотів:

– Ціную Твоє почуття гумору, але… це не зовсім те, що я просив. На цей раз, гадаю, досить. Чуєш, Господи? Я зрозумів. І з мене досить… Справді досить. Наступного разу… я думатиму…

Тоді я не знав, що угоди, укладені з Господом (мабуть, і з Дияволом теж), мають одну специфічну властивість: після підписання скасуванню чи перегляду вони не підлягають.

Задоволено мружачись, підставляв усміхнений писок сонцю й очікував, коли автобус вирушить до авіалайнера. Я був певен, що вже все. Думав, що вихлебтав чашу так необачно випроханих пригод до денця. Наївний…

Мало коли в житті я був настільки далеким від істини.

Частина ІІ

Велика дамаська неприємність

Віза

Події, в які мене затягло у Сирії, втовкли мені в голову одну просту істину. Не зразу, звісно, втовкли. Поступово. Остаточно цю істину я засвоїв аж у Окленді, проте вперше вона постала переді мною саме під час прильоту до столиці Сирії. Звучить вона просто: пригода не закінчилась доти, поки вона не закінчилася. Іншими словами, розслаблятися можна тоді, коли ти зняв труси і заліз до ванни у себе вдома. Аж ніяк не тоді, коли тобі хочеться.

Банально? Може, й так. Але чомусь ми завжди ігноруємо очевидні істини, раз за разом вступаючи у лайно, яке можна