На Зеландію! - Максим Іванович Кідрук

* * *

…Стюардеси готували салон до посадки. Збирали пластикові келишки та обгортки від ленчу, нагадували застебнути ремені і вирівняти спинки крісел. «Boeing 737» компанії «Egypt Air» знижувався на підході до столиці Сирії.

Я почувався казково. Добре поїв, покуняв у польоті. З кожною хвилиною гостроносий літак відносив мене все далі й далі від Каїра. Тиждень у Каїрі обернувся на спогади. Став ще однією пригодою, котру успішно пережив. Я розслабився, радіючи, що жахи єгипетського повстання танули в минулому. Попереду на мене чекали три дні в Дамаску (літак з Дамаска до Києва літає лише раз на тиждень, тому цю частину маршруту я ніяк не міг перенести). Як тоді думав, цілком безтурботні дні… До приземлення лишалися лічені хвилини, а я навіть не підозрював, що найбільша халепа моєї близькосхідної мандрівки тільки починається.

Я вже відвідував Сирію раніше, провівши в ній два незабутні тижні наприкінці 2010-го. Сирія підкорила мене. Далеко не найбагатша серед арабських країн, вона однозначно має власний шарм. На відміну від більшості арабів, сирійці не вирізняються набридливістю. Ніхто не намагався розвести мене на гроші, намахати під час купівлі сувенірів, торговці не лізли на голову, пропонуючи товар, таксисти не хапали за руки, щойно я витикався з готелю. Сирія вигідно вирізняється серед сусідів своїми незабутніми руїнами. Замок хрестоносців Крак-де-Шевальє, який зберігся практично неторканим з часів хрестових походів; руїни Пальміри, квітучого міста-держави посеред сирійської пустелі; загадкова Апамея, столиця держави Селевкідів (найбільшого осколка імперії Олександра Македонського) та багато інших міст римської доби переважають красою і монументальністю надміру туристичну Петру в Йорданії. Їх відвідини коштували копійки. Сирія також запам’яталася хлопчиками-пастушками, разом з якими довелося приймати пологи у кози акурат біля підніжжя поховальних башт Пальміри. А ще групою студентів, з якими познайомився у мікроавтобусі з Латакії в Хаму і які потім цілий вечір пригощали мене всілякими східними делікатесами. Якийсь літній сирієць, здибавши мене посеред довжелезних колонад Апамеї, запросив до себе на обід, за який не попросив у мене жодного фунта. Сирія була знайомою. Після Каїра вона здавалася надійним острівцем, на якому можна відпочити перед вильотом додому. Під час попереднього візиту я звикся з країною, пізнав людей. Знав, у який хостел подамся зразу з аеропорту. Там буде дешево, і затишно, і…

Словом, усе було так само, як і два місяці тому, коли я прибув у Дамаск, перетнувши кордон із Ліваном. Усе, за винятком однієї дрібниці. У мене не було візи.

Точніше, віза була. Я отримав її у Києві, у сирійському посольстві, за три тижні перед вильотом на Близький Схід. Двадцять вісім доларів, коротенька анкета, двохвилинна розмова з послом – і віза у мене в кишені. Чи то пак, у паспорті. Весь процес зайняв двадцять хвилин. Щоправда, віза була одноразова і, відповідно, не діяла після виїзду з Сирії.

Ще в Каїрі, розуміючи, що мені доведеться кілька днів перебути в Дамаску, почав дізнаватися, чи можна буде отримати візу на кордоні. Досить швидко знайшов інформацію про те, що «громадяни України можуть отримати сирійську візу просто в аеропорту прибуття або ж на будь-якому наземному пункті переходу». Ніяких документів не потрібно. Достатньо пояснити мету поїздки і заплатити митний збір. Враховуючи наявність квитка до Києва на шосте лютого, проблем не мало бути. Взагалі. Тому я безжурно, мов немовля, спостерігав за тим, як авіалайнер торкається посадкової смуги і котиться до терміналу.

Пригода не закінчилася, поки вона не закінчилася… За якусь годину я проклинатиму рішення драпати з Каїра через Дамаск.

* * *

Приблизно о пів на шосту вечора аеропортовий автобус підвіз пасажирів до входу в термінал. Міжнародний аеропорт Дамаска виглядав найбіднішим, найубогішим і найбільш неохайним аеропортом з усіх, які мені довелося бачити. Він гірший навіть за Бориспіль до реконструкції. Якоїсь миті у моїй голові промайнула думка: «А що, як не пустять до країни і доведеться три дні сидіти у транзитній зоні?» Я посміхнувся. На той момент такий розвиток подій здавався нереальним. Я мав зворотній квиток, вагому причину для зупинки у Дамаску і не мав жодної ізраїльської відмітки у паспорті. Мені просто не могли не дати візи.

Оскільки я не знав, як воно працює, коли прилітаєш до Сирії без візи, то попрямував до лінії паспортного контролю. Простояв кілька хвилин у черзі, підійшов до худорлявого митного офіцера і вручив йому паспорт. Сирієць швидко знайшов використану візу, потім двічі передивився паспорт у пошуках нової. Зрозуміло, нічого не знайшов. Звів очі на мене:

– Why you came?[29]

Я розгубився. Зовсім трохи. Здивувала не так убога англійська, як неприязний тон.

– Розумієте, я перед цим був у Каїрі, подорожував, – заторочив я, якомога чіткіше вимовляючи слова. – А ви ж знаєте, що зараз відбувається у Каїрі? Я мав би летіти додому в неділю, шостого лютого, з пересадкою в Дамаску: Каїр – Дамаск – Київ. У зв’язку з подіями в Єгипті вирішив вилетіти раніше і поміняв квиток на ділянці Каїр – Дамаск. Штука в тому, що з Дамаска до Києва літак літає лише раз на тиждень, по неділях. Відтак мені доведеться перечекати у Дамаску три дні… Ви розумієте?

Сирієць не слухав.

– Ось мій квиток до Києва, можете переконатися. – Просовую під склом кабінки роздрукований електронний білет на рейс до Києва.

Офіцер навіть не глянув на папірець. Кошлаті чорні брови з’їхались на переніссі:

– У тебе немає візи.

Я починав втрачати терпець.

– Шановний, знаю, що в мене немає візи. – Намагаюсь погамувати роздратування, але після тижня у Каїрі нерви натягнуті, мов гітарні струни. – Я вам щойно пояснював, що минулий тиждень провів у Каїрі, де мене один раз ледь не прибили. За звичайних умов я не зупинявся б у Дамаску. Просто мав би трансфер в аеропорту, не заходячи на територію Сирії. Але через нестабільність ситуації змушений прилетіти сюди, і тому…

Несподівано я зрозумів, що митний офіцер не розуміє англійської. Точніше, розуміє її недостатньо, щоби вникнути в мою історію. Я теревенив сам із собою.

Вилицюватий офіцер ще раз проглянув паспорт. Практично всі сторінки заповнені: візи в Бразилію, Чилі, Мексику, Китай, Ліван, Йорданію, Шенген, штемпелі з острова Пасхи.

– Хто ти? – похмуро запитав він.

– Пробачте? – вдаю нерозуміння.

– Чим ти займаєшся?

Те ж саме питання мені поставили три місяці тому в посольстві Сирії в Україні. На щастя, питала мене українська співробітниця посольства. Я чесно відповів: письменник. «Ви, мабуть, і для преси пишете? – уточнила тоді жіночка. – Журналіст?» Я відповів