На Зеландію! - Максим Іванович Кідрук

особливість. Відомо, що в такій системі пересічна людина – це безправний хробак. Ти – ніхто, цілковитий нуль, порожнє місце, – якщо намагаєшся йти проти системи. Проте ситуація міняється – кардинально і вмить, – якщо ця система якимось чином стає на твій бік.

Власне, саме це й сталося зі мною в Дамаску. Після одного дзвінка з міністерства внутрішніх справ сирійська бюрократична машина запрацювала на повну силу. І працювала вона тепер на мене…

Приблизно о десятій годині вечора, через десять хвилин після останньої розмови з Миколою, я несподівано почув своє ім’я по гучномовцю:

– Mister Maksym Kidruk! Mister Maksym Kidruk! Please, come to the transfer desk![32]

Забравши свій пакет, на ходу натягуючи на ноги кросівки, заспішив до стійки.

Двоє цивільних працівників аеропорту – чоловік і жінка (хтось із них, швидше за все, і викликав мене) – виглядали стурбованими, якщо не наляканими. Перед ними, спираючись ліктем на стійку, стояв дорідний чолов’яга, що за формою нагадував грушу. Тіло роздавалося донизу: щоки були ширшими за лоб, груди більшими за плечі, живіт іще більш тілистий, ніж груди. Він стояв упівоберта, злегка нахиливши голову, тож я не бачив обличчя. За гладуном, як мені здалося, стримів іще хтось. Проте за здоровенним тулубом важко було роздивитися, хто саме.

Першою думкою, що зринула в моїй голові, було: «Приїхав посол!» Чоловік виглядав занадто неохайним як на дипломата, проте я не надав цьому значення. У грудях затріпотіли іскорки тріумфу. О, зараз ми їм покажемо! Зараз ці нахаби поплатяться за все! Та радість була передчасною. Вона розтанула миттєво, мов сигаретний дим на вітрі.

Жінка, помітивши мене, кивнула. Здоров’як розвернувся, і я втямив, що витріщаюся просто на хитрувате і кругле, мов сковорідка, лице араба. Чоловік був майже двометрового зросту. На грудях навіть крізь кофту було видно складки грузького жиру. На ногах він мав чорні потерті джинси, які ладно оперізували гігантське черево, але не діставали до черевиків, відкриваючи погляду пом’яті сірі шкарпетки. Він підступив ближче й окинув мене слизьким поглядом. Його губи, товсті та огидні, з коричневими плямами від тютюну, скривилися. Нижня випнулася, демонструючи крайнє презирство.

– Це він? – спитав велетень, озирнувшись за спину.

Я нарешті розгледів, хто був позаду. Спершу здивувався, впізнавши клерка, якому давав гроші за візу і який згодом так нахабно забрав у мене квитанцію. Але вже наступної миті все зрозумів. Оскільки поліцейські втямили, що про крадіжку стало відомо і від цього факту їм ніяк не відкрутитися, вони захотіли знайти винного, цапа-відбувайла. Їм потрібен був хтось, кого можна згодувати системі.

Клерк щось відповів арабською. Він був блідим (враховуючи смаглявий колір шкіри, чоловік був радше жовтим – виглядав наче хворий на жовтуху). Його руки сильно тремтіли. Настільки сильно, що тремор було помітно навіть мені з відстані двох метрів. На віях – я присягаюся! – бриніли сльози. В очах змішалися відчай і благання.

Я не збирався виправдовувати шельмуватого клерка. Він теж був задіяній у цій історії. Але не він спричинив цю історію. І я не хотів, щоб покарали тільки його. Він же пішак. Мені потрібен був полковник – містер Крута-Чорна-Уніформа.

– Які у тебе проблеми? – нависаючи наді мною, заклекотав черевань. Він говорив настільки поганою англійською, що я ледве розумів його.

– А ви хто такий?

– Його бос. – Він махнув рукою на клерка. Я зауважив масивну золоту каблучку на безіменному пальці його лівої руки. Вона була настільки великою, що більше змахувала на ланку кастета, ніж на прикрасу.

– Ваш підлеглий був одним з тих, хто розвів мене на двадцять вісім доларів, – почав я, – а потім ще полковник з таємної поліції, що, як я розумію, виконує роль служби безпеки аеропорту, почав ме…

– Неправда! – грубо обірвав мене велетень. З його рота полетіла слина.

– Що? – не зрозумів я.

– Ніхто тебе не розводив. – Наступний момент закарбувався на все життя. До цієї миті проблему можна було владнати. Якби хтось із поліцейських підійшов до мене і сказав, що полковник готовий вибачитися, я б не здіймав галасу. Це було можливо, поки той розжирілий араб не проказав: – Ти телепень! Ти не зрозумів! Ти міняв сто доларів на сирійські фунти, а двадцять вісім доларів – це була плата за послуги обмінника.

Найбільш імовірно, що таємна поліція проінструктувала товстуна і пояснила, як треба діяти. Нібито все продумали, все врахували. Окрім того, що мої нерви нагадували тліючі головешки, готові зайнятися від найменшого подиху вітру.

– Повторіть, що ви сказали, – прошипів я.

– Ось тут, – він махав переді мною квитанцією, – все написано!

Звичайно, там були одні арабські карлючки.

– Двадцять вісім доларів?

– Так.

– Плата за обмін ста доларів на сирійські фунти?

– Так.

Моя голова спалахнула, немов сірник, який черкнули об коробку.

– Don’t fucking bullshit me! – загорлав я на весь термінал. Просто в обрезкле обличчя. Клерк за його спиною зіщулився. – You, bloody idiots! Don’t bullshit me![33]

Товстун в один момент наче здувся:

– Добре, не горлай так. Гаразд, хлопче. Заспокойся!

– Get the fuck out of me! – Мене всього трусило. Я відкинув руку, якою він спробував поплескати мене по плечі. – GET THE FUCK OUT!!![34]

– Охолонь, я хотів лиш поговорити. – Здоров’як не покладав надії уговтати мене. Він не очікував аж на таку бурхливу реакцію.

– FUCK YOU! – продовжував я. – Говоритиму з вами тільки тоді, коли приїде мій посол. Геть від мене!

Чоловік із жінкою (працівники аеропорту) стояли за стійкою, похнюпившись. Я різко розвернувся, відчуваючи, як палають щоки та вуха, і закрокував геть.

У переході між трансферною стійкою та залом очікування товстун наздогнав мене. Клерк волочився за ним слідом з таким виглядом, наче його вели на ешафот.

– Ей, містер! Містере, зачекай, – пихтів мені в потилицю гладун. – Давай поговоримо. Сталося непорозуміння.

Я зупинився, повернувся і втупився йому у вічі. Він теж спинився і замовчав. Обличчя зробилося підлабузницьким. Секунд п’ять я чекав, що він заговорить. А тоді опустив погляд і побачив… кілька скручених у трубочку стодоларових банкнот. Араб настирливо тицяв їх мені.

– Містере, у нас тут вийшла невеличка плутанина. І я хочу її залагодити.

Здивування (майже шок), викликане фактом того, що мені пропонують хабара, хутко поступилося ще більшому гніву.

– Це так воно у Сирії працює?! – кипів я. – Ви «взули» мене на двадцять вісім доларів, потім офіцер, який зобов’язаний охороняти іноземців у міжнародному аеропорту, погрожував мені, а тепер, замість того щоб перепросити, ви намагаєтеся всучити мені хабара? Я вас правильно зрозумів?

Товстун прибрав руку з грішми. Обличчя стало злим, пихатим.