Українська література » Пригодницькі книги » На Зеландію! - Максим Іванович Кідрук

На Зеландію! - Максим Іванович Кідрук

Читаємо онлайн На Зеландію! - Максим Іванович Кідрук
завгодно.

– От же ж… Вічно ти кудись устромиш свою…

– Миколо, у них мої речі. Я зараз у транзитній зоні і не можу забрати свій рюкзак. Тут усе зачиняється на ніч, але повсюди є відеокамери. Я сумніваюсь, що сирійці ризикнуть щось заподіяти мені, але… дуже боюсь, що вони додумаються підкинути щось у наплічник. Ну, ви розумієте, про що йдеться. І тоді мені гайки.

Я вже почав вимальовувати в думках романтичні картинки: обдерта камера в тюрмі для політичних в’язнів – іржавий тапчан, гнилий матрац, смердючий унітаз і перемотана скотчем табуретка. Крізь вутле заґратоване віконце сочиться запилене денне світло. А ось і я – з бородою до пупка, немитим волоссям і трьома зубами на весь рот, згорбившись над табуреткою, відмахуюсь охлялою рукою від надокучливих мух і самовіддано дописую свій тридцять перший роман огризком олівця на куцих обривках туалетного паперу. А потім на уроках української літератури в Україні, заливаючи слізьми білосніжні хусточки, вчительки казатимуть: свої найкращі твори він написав у сирійській темниці. Отак-от.

Господи, це нечесно! Ми так не домовлялися!

– Що ти хочеш, щоб я зробив? – питає Микола.

– Ем… Навіть не знаю. Підніміть галас у пресі. Спробуйте додзвонитись до МЗС, поясніть ситуацію, скажіть їм, що я не просто студент і якщо вирвуся звідси живим, то обов’язково про все напишу.

– О’кей. Усе зроблю. Зараз уже пізно, не знаю, чи вийде щось із МЗС, але завтра…

– Миколо, діяти треба просто зараз! Можливо, саме в цей момент араби заштовхують у мій наплічник ангельський пилок.

– Що заштовхують?

– КОКАЇН!!

– Зроблю все, що зможу. Як з тобою зв’язатися?

– Ніяк. Мій телефон тут не працює. Єдине, що можна зробити, – я передзвоню вам через десять хвилин. Цього часу вам буде достатньо?

– Думаю, так.

– Тоді я вийду на зв’язок щонайпізніше за чверть години. Дякую!

– Тримайся!

Я вколотив трубку в телефонний апарат і звів очі. Сирієць із конусоподібною головою задумливо дивився на мене.

– У тебе все гаразд, май френд? – Він трохи нахилив голову.

«Фак’ю!» – відповідаю подумки.

– У мене все просто чудово, – видихнув я, відчуваючи, що аж спітнів після розмови. – А от у вас зараз будуть проблеми.

Він або не зрозумів, або ж проігнорував мою останню фразу.

– Дві хвилини, сорок дев’ять секунд. – Чоловічок щось підрахував на калькуляторі. – З тебе п’ятсот тридцять п’ять фунтів.

Розраховуючись, я подумав, що то був найдорожчий дзвінок за все моє життя. Ще раз прокрутивши всю розмову в голові, мимоволі посміхнувся. Посмішка вийшла крива. Та все ж вона була краща, ніж ніякої. Мені згадався кадр із фільму про Другу світову війну: солдат, затиснутий в оточенні, пробивається до телефону і, подумки прощаючись із ріднею, викликає «вогонь на себе».

Я не дуже вірив у свою затію. Водночас то було єдине, що я міг зробити.

Важка артилерія вступає у бій

Дев’ята сорок п’ять. Підклавши під спину пакет із речами (все, що не здав у багаж у Каїрі), я розлігся на лавці навпроти duty-free магазинів і став чекати…

Не знаю, як би закінчилася ця історія, якби не втручання Міністерства закордонних справ. Микола без проблем додзвонився до чергового у МЗС і пояснив ситуацію. Працівник Міністерства без вагань надав номер телефону посольства України в Сирії. Микола зателефонував у посольство, правда, не сподіваючись, що йому пощастить застати хоч когось – було надто пізно, а цілодобового чергування в українському посольстві не було.

На щастя, того вечора боги воювали на стороні українців. Принаймні на початку.

Один із заступників посла – аташе посольства Євген Євгенович Ігнатовський – ще був на робочому місці. Власне, Євген Євгенович саме збирався йти, готуючись зачинити приміщення, коли на столі дзенькнув телефон. Аташе здивувався, проте трубку зняв і уважно вислухав Миколу, а тоді, незважаючи на пізню годину, вирішив діяти.

До сьогодні не знаю, що спонукало український дипломатичний корпус до рішучих дій. Хочеться вірити, основною причиною стало те, що за останні роки на основні посади в різних посольствах (не тільки в Сирії) прийшли дипломати нового покоління. Молоді люди, які росли і навчались у незалежній Україні. Люди, які звикли діяти не через ультимативний наказ зверху і навіть не через почуття професійного обов’язку, а виключно через бажання відновити справедливість і допомогти співвітчизнику в біді. Я особисто певен, що так і є. Можливо, помиляюся, надміру ідеалізую і все насправді значно простіше. Може, хтось із посольства, ввівши у «Google» моє прізвище, натрапив на сонмище посилань з інтерв’ю, статтями та рецензіями і зрозумів, що цей «волоцюга» пише і, що ще гірше, – його читають. У такому випадку провідним девізом операції з мого порятунку було не «врятувати простого українця», а «врятувати українця, який може насмердіти, цебто написати багато нехороших речей у газети». Хтозна.

Хай там як, а після подій у Каїрі, після, м’яко кажучи, не вельми енергійних старань посольства України в Єгипті (особливо у порівнянні з діяльністю амбасад Швеції, Італії, Німеччини, США і Канади) я не вірив у допомогу рідних дипломатів.

З великою приємністю визнаю, що помилявся.

Після розмови з Миколою Євген Ігнатовський у буквальному розумінні витяг із ліжка посла України. Поки посол збирався, Євген Євгенович ввів його в курс справи, пояснивши, що в аеропорту Дамаска утримують українського письменника, перед цим його пограбували і ще йому нібито погрожував полковник таємної поліції.

Невдовзі я ще раз подзвонив до України. Микола розказав про розмову з працівником посольства і запевнив, що за мною скоро приїдуть.

– Засядь десь на видному місці, – сказав він, – і тебе знайдуть. Ігнатовський скачав твою фотографію з Інтернету.

– Я буду біля duty-free.

Кинутий мною камінчик розганяв величезну лавину…

По дорозі до аеропорту посол підняв на ноги міністерство внутрішніх справ Сирії. Певна річ, мені невідомі всі подробиці діалогу між українським послом та представниками сирійського міністерства. Можна тільки здогадуватися, до чого звелася суть розмови: «Ваші спецслужби «пресонули» в аеропорту українського мандрівника, у нього забрали речі, йому погрожували; я вимагаю пояснень і в даний момент з помічником їду в аеропорт для того, щоб владнати ситуацію». Щось типу такого.

Після цього МВС Сирії зв’язалося з начальником таємної поліції в аеропорту:

– Робіть, що хочете, але до приїзду українського посла проблема має бути вирішена. Просіть його, моліть його, але якщо цей сопляк здійме скандал, вам усім гайки.

Я не злопам’ятний. А проте багато чого віддав би, щоб подивитися на обличчя пана Гімалайські-Піки-На-Погонах під час тієї розмови.

Бюрократична система, яка є невід’ємним атрибутом усіх авторитарних режимів, має одну

Відгуки про книгу На Зеландію! - Максим Іванович Кідрук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: