Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

Нас надзвичайно здивувало, що країна, яка розкинулася перед нами, лежить у крайньому разі на три тисячі футів вище, ніж пустеля, яку ми перетнули, і що всі ріки течуть із півдня на північ. Під час наших важких випробувань ми вже змогли переконатися, що уздовж усього південного схилу хребта, на якому ми зараз стояли, не було ніякої води, в той час як північним схилом текли водяні потоки, більша частина яких упадала в ту могутню ріку, що, примхливо звиваючись, несла свої води далеко в глиб країни.

Ми сиділи і мовчки споглядали цей чудовий вид. Першим порушив мовчанку сер Генрі.

— Скажіть, Квотермейн, — сказав він, звертаючись до мене, — чи нанесена на карту да Сильвестра Велика Дорога царя Соломона?

Я ствердно кивнув головою, продовжуючи милуватися чудовим пейзажем.

— Тоді гляньте сюди, — і сер Генрі показав трішки праворуч: — Ось вона!

Ми з Гудом глянули в указаному напрямку і побачили, що на деякій відстані від нас звивалася широка проїжджа дорога, яку ми спочатку не помітили, оскільки, дійшовши до рівнини, вона повертала і губилася серед горбистої місцевості. Як не дивно, але це відкриття не справило на нас особливого враження, оскільки після всього баченого ми вже перестали будь-чому дивуватися. Нам навіть не видалося непоясненним, що в цій загубленій країні ми побачили шосе, що нагадувало давньоримські дороги: ми сприйняли це як щось абсолютно природне.

— Я гадаю, — мовив Гуд, — дорога повинна проходити зовсім близько — десь праворуч від нас. Ходімо пошукаємо її.

Порада була дуже розсудливою, і, вмившись у струмку, ми відразу ж рушили далі. Впродовж деякого часу ми пробиралися по валунах і снігових прогалинах, поки нарешті, пройшовши майже милю, не опинилися на вершині невеликого пагорба і не побачили дорогу просто біля своїх ніг. Це було чудове шосе, висічене в суцільній скелі, що мало ширину у крайньому разі п’ятдесят футів. Шосе, очевидно, постійно пильнували, оскільки воно було в чудовому стані. Спочатку ми подумали, що воно тут же й починається, але, спустившись на дорогу І глянувши назад, у бік гір Цариці Савської, побачили, що воно підіймається в гори, але на відстані близько ста кроків од нас несподівано зникає. Далі вся поверхня гірського схилу була покрита тими ж валунами і сніговими прогалинами.

— Як ви думаєте, у чім тут річ? Де ділася дорога? — запитав мене сер Генрі.

Я похитав головою у повному невіданні.

— Усе зрозуміло! — сказав Гуд. — Я упевнений, що колись ця дорога пролягала через гірський хребет і йшла далі через пустелю. Але з плином часу після вивержень вулканів у горах вона була залита лавою, а в пустелі її засипали піски.

Це припущення було вельми правдоподібним; у всякому разі, ми погодилися з ним і почали спускатися з гори. Але яка була різниця межи цим спуском і сходженням нашим на Сулейманові гори! Зараз ми були ситі і йти під гору чудовою дорогою було надзвичайно легко, в той час як при підйомі ми ледве пересувалися, потопаючи в снігу, зовсім знесилені, замерзлі й напівмертві від голоду. Якби не важкі згадки про сумну долю бідолахи Вентфогеля і похмуру печеру, в якій ми його залишили зі старим да Сильвестра, ми почувалися б просто чудово, незважаючи на те, що йшли в країну, де на нас чекала цілковита невідомість і, можливо, небезпека.

Чим нижче ми спускалися, тим м’якшим і ароматнішим ставало з кожною милею повітря, а країна, що розкинулася перед нами, все сильніше вражала нас своєю красою. Щодо самої дороги, то повинен сказати, що ніколи в житті не бачив подібної споруди, хоча сер Генрі твердив, що дорога через Сен-Готард у Швейцарії дуже на неї схожа. Будівельників стародавнього світу, які її проектували, не зупиняли жодні перепони і труднощі, що зустрічалися їм на шляху. В одному місці ми підійшли до ущелини шириною триста футів і глибиною не менше ста і побачили, що вся вона завалена великими брилами шліфованого каміння, у яких знизу були зроблені арки для протоку води; над рікою ж величаво і гордовито пролягала дорога. В другому місці вона звивалася зиґзаґами на краю провалля, що мало п’ятсот футів глибини, а в третьому йшла через тунель довжиною тридцять футів, який був виритий у гірському кряжі, що став їй на шляху. Ми помітили, що стіни тунелю були суспіль покриті барельєфами, які зображали головним чином одягнутих у кольчуги воїнів, котрі управляли колісницями. Один барельєф був особливо гарний: на передньому плані зображалася битва, а вдалині йшли переможені, яких вели у полон.

Сер Генрі з великою цікавістю роздивлявся цей витвір мистецтва глибокої старовини.

— Звичайно, — зауважив він, — можна назвати цей шлях Великою Дорогою царя Соломона, але все ж я осмілюсь висловити свою скромну думку і скажу, що безумовно єгиптяни встигли побувати тут раніше, ніж народи царя Соломона. Дуже вже ця робота схожа на давньоєгипетську.

До обіду ми значно просунулися униз і опинилися у тій частині гірського схилу, де починався ліс. Спочатку нам зрідка зустрічався дрібний чагарник, але чим далі ми йшли, тим він ставав усе густішим і густішим. Нарешті ми дійшли до широкого гаю, через який звивалася наша дорога, і побачили, що там ростуть дерева із срібним листям, дуже схожі на ті, які зустрічаються на схилі Столової гори біля Кейптауна. Це мене дуже здивувало, оскільки за весь час своїх мандрівок я, окрім як у Капі, ніде їх не бачив.

— О! — вигукнув Гуд, із явним захопленням дивлячись на блискуче листя. — Тут же сила-силенна дров! Давайте влаштуємо привал і приготуємо обід. Мій шлунок уже майже переварив сире м’ясо.

Ніхто не заперечив проти цієї пропозиції. Ми відійшли трішки вбік од дороги і попрямували до струмка, що дзюрчав поблизу, наламали сухого віття, і через кілька хвилин спалахнуло чудове багаття. Відрізавши з принесеного з собою м’яса кілька великих, товстих шматків, ми підсмажили їх на кінчику заструганих паличок, як це роблять кафри, і з’їли з великою насолодою. Наївшись досхочу, ми запалили люльки І забулися в блаженному стані, який після наших митарств і нещасть здавався нам майже