Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

Протягом усього цього дня ми йшли чудовою дорогою, яка, нікуди не відхиляючись, пролягала в північно-західному напрямку. Інфадус і Скрагга йшли разом із нами, а їх почет марширував кроків за сто попереду.

— Скажи мені, Інфадус, — звернувся я до нього після деякого мовчання, — чи не знаєш ти, хто проклав цю дорогу?

— Її проклали за старих часів, мій повелителю. І нікому не відомо, як і коли це було зроблено. Цього не знає навіть мудра жінка Гагула, котра пережила багато поколінь. Ми ж не такі старі, щоб пам’ятати, коли її будували. Тепер ніхто не вміє зводити такі дороги, і король береже її і не допускає, щоб вона заростала травою.

— А хто висік людські фігури на стінах печер, через які лежав наш шлях? — запитав я, маючи на увазі скульптурні зображення, що нагадували єгипетські, які ми бачили по дорозі.

— Ті ж руки, що побудували дорогу, висікли на камені ці дивовижні зображення, мій повелителю. Ми не знаємо, хто це зробив.

— А коли кукуанський народ прийшов у цю країну?

— Мій повелителю, наш народ прийшов сюди, мов дихання бурі, десять тисяч лун тому, з великих земель, що лежать там. — І він показав на північ. — Як кажуть давні голоси наших батьків, які дійшли до нас, і як каже Гагула, мудра жінка, полювальниця на чаклунів, кукуани не могли пройти далі — великі гори, що оточують кільцем цю країну, перепинили їм шлях. — І він показав на вкриті снігом вершини. — Країна ж ця була чудова, і вони тут поселилися, стали сильними і могутніми, і тепер число наше дорівнює числу піщинок у морі. Коли Твала, наш король, скликає свої війська, то пір’я, яке уквітчує його воїнів, покриває всю рівнину, скільки може охопити око людини.

— Але якщо країна оточена горами, то з ким же воює це військо?

— Ні, пане, там країна відкрита, — і він знову показав на північ, — і час од часу воїни з невідомої нам землі хмарами кидаються на нас, і ми їх вбиваємо. Відтоді як ми воювали востаннє, минула третя частина життя людини. Багато тисяч загинуло в цій війні, але ми знищили тих, хто прийшов, аби пожерти нас. І відтоді війни не було.

— Вашим воїнам, напевно, наскучило дрімати, зіпершись на свої списи?

— Ні, мій повелителю, якраз після того, коли ми знищили людей, які напали на нас, тут була ще війна. Люди пожирали одне одного, як пси.

— Як же це сталося?

— Я розповім тобі про це, мій повелителю. Наш король — мій зведений брат. У нього ж був рідний брат, який народився того ж дня, від тієї ж самої жінки. За нашим звичаєм, не можна залишати живими обох близнюків — слабший повинен умерти. Але мати короля заховала слабше маля, що народилося останнім, тому що серце її тяглося до нього. Це маля і є Твала, наш король. Я ж — його молодший брат, що народився від іншої жінки.

— Що ж було далі?

— Кафа, наш батько, помер, коли ми досягли зрілості, і мій брат Імоту був зведений у сан короля замість нього. Деякий час він правив країною, і в нього народився син од любимої жінки. Коли дитині виповнилося три роки, — це було якраз після великої війни, під час якої ніхто не міг ні сіяти, ні збирати врожай, — у країну прийшов голод. Голод змусив народ ремствувати й озиратися, подібно до лева, коли він, умираючи від виснаження, шукає здобич, яку можна розтерзати. І тоді Гагула, мудра і та, що вселяє страх, жінка, котра не помирає, звернулася до народу, промовляючи: “Король Імоту — незаконний король!” А в цей час Імоту страждав од рани, отриманої в битві, і лежав нерухомо у своїй хатині. Потім Гагула зайшла в одну хатину й вивела звідти Твалу, мого зведеного брата і рідного брата-близнюка короля Імоту. З дня його народження вона ховала його серед скель і печер і тепер, зірвавши з його стегон мучу, показала народові кукуанів знак священної змії, що обвилася довкола його тіла, — знак, яким відмічають старшого сина короля при народженні, і голосно вигукнула: “Дивіться, — ось ваш король, життя якого я зберегла для вас понині!”

І люди, божевільні від голоду, втративши розум і забувши, що таке справедливість, почали гукати: “Король! Король!” Але я знав, що це не так, тому що мій брат Імоту був старшим із двох близнюків і, отже, законним королем. Коли шум і крики досягли межі, король Імоту, хоча він і був дуже хворий, вийшов, ведучи за руку свою дружину. За ними йшов його малолітній син Ігнозі (що означає “блискавка”). “Що це за шум? — запитав Імоту. — Чому ви кричите “король, король”?”

Тоді Твала, його рідний брат, народжений од тієї ж самої жінки і в той же час, підбіг до нього і, схопивши його за волосся, наніс йому своїм ножем смертельний удар просто в серце. Людям властива непостійність, і вони завжди готові поклонятися сонцю, що сходить, і всі почали плескати в долоні й вигукувати: “Твала — наш король! Тепер ми знаємо, що Твала — король!”

— А що ж сталося з дружиною Імоту і його сином Ігнозі? Невже Твала їх теж убив?

— Ні, мій повелителю, коли дружина побачила, що пан її мертвий, вона з зойками схопила дитину й утекла. Через два дні голод загнав її в якийсь крааль, але тепер ніхто не хотів давати їй молоко чи якусь іншу їжу, тому що люди ненавидять нещасних. Проте, коли настала ніч, якась дівчинка підкралася до неї і принесла їжу, і вона благословила дитину і пішла зі своїм сином до сходу сонця в гори, де вона, мабуть, і загинула. Відтоді ніхто не бачив ні її, ні її сина Ігнозі.

— Так отож якби ця дитина Ігнозі лишилася живою, вона була б справжнім королем кукуанського народу?