Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард
Обабіч дороги, що перетинала крааль, стояли сотні жінок, приваблених бажанням подивитися на нас. Для тубілок ці жінки винятково гарні. Вони високі на зріст, граційні і чудової статури. Хоча волосся їхнє і коротке, але воно кучерявиться і не схоже на вовну, риси обличчя у багатьох із них тонкі й губи не такі товсті, як у більшості африканських народностей. Але що вразило нас понад усе — це їхній дивовижно спокійний, повний усвідомлення власної гідності вигляд. Вони були по-своєму гарно виховані, не поступаючись у цьому відношенні постійним гостям світських салонів, і це вигідно відрізняло їх од зулуських жінок і їхніх родичок — жінок народності мазаї, які живуть у краю, що лежить південніше Занзібару. Хоча вони і прийшли сюди заради цікавості, щоб подивитися на нас, але жоден грубий вигук, який виражає подивування, жодне критичне зауваження не зірвалося з їхніх уст, коли ми втомлено брели мимо них. Навіть коли старий Інфадус непомітним порухом руки звертав їхню увагу на найвидатніше з чудес — на “прекрасні білі ноги” бідолашного Гуда, — вони не дозволяли собі висловити вголос те почуття безмежного захоплення, яке, очевидно, викликало у них це ні з чим незрівнянне видовище. Вони не відводили уважного погляду своїх темних очей із їх невідпорно прекрасної сніжної білини, і тільки. Але для Гуда, людини скромної за натурою, і цього було більше ніж достатньо.
Коли ми підійшли до центру крааля, Інфадус зупинився біля входу до великої хатини, яку на деякій відстані оточував ряд хатин меншого розміру.
— Увійдіть, сини зірок, — промовив він урочистим голосом, — і виявіть ласку відпочити у нашому скромному помешканні. Сюди принесуть трохи їжі, щоб вам не довелося затягувати свої пояси від голоду, трохи меду й молока, одного чи двох биків і кілька овець. Це, звичайно, дуже мало, о мої повелителі, але все ж це їжа.
— Добре, — сказав я. — Інфадус, ми стомлені мандрівкою через повітряні простори. Тепер дайте нам відпочити.
Ми зайшли в хатину, яка виявилася чудово підготовленою для відпочинку. Для нас було розіслано ложа з вичинених шкур, на яких можна було відпочити, І стояла вода, щоб ми могли вмитися.
Раптом знадвору почулися крики, і, підійшовши до дверей, ми побачили процесію дівчат, які несли молоко, печені маїсові коржики і горщик меду. За ними кілька юнаків гнали жирного молодого бика. Ми прийняли дари, слідом за цим один із молодиків витягнув із-за пояса ніж і спритно перерізав бикові горлянку. За якихось десять хвилин вони вже зняли з бика шкуру і порубали його на шматки. Ліпші шматки м’яса вони відрізали для нас, а решту я від нашого імені підніс воїнам, які стояли довкола. Вони взяли м’ясо і поділили між собою цей “дар білих людей”.
Амбопа за допомогою вельми гарної на вигляд молодої жінки взявся до роботи. Вони зварили нашу порцію у великому глиняному горщику на вогнищі, розкладеному перед нашою хатиною. Коли м’ясо було майже готовим, ми послали людину до Інфадуса, щоб передати йому і королівському синові Скраззі запрошення приєднатися до нашої трапези.
Вони зразу ж прийшли, сіли на низенькі табуретки, яких у хатині стояло кілька штук (кукуани взагалі не сидять навпочіпки, як зулуси), і допомогли нам управитися з нашим обідом. Старий джентльмен був надзвичайно ввічливий і люб’язний, але нас здивувало, що молодий дивився на нас із відвертою підозрою. Так само як решта, він зазнавав благоговійного страху перед нашою білою шкірою і магічними талантами. Але мені здавалося, що коли вій виявив, що ми їмо, п’ємо і спимо, як звичайні смертні, його страх почав поступатися місцем перед похмурою підозрою, яка змусила нас триматися насторожі.
Під час обіду сер Генрі висловив припущення, що непогано було б спробувати дізнатися, чи не відомо нашим господарям щось про долю його брата, — можливо, вони його бачили колись або чули про нього. Проте я вважав, що поки що ліпше не торкатися цього питання.
По обіді ми набили тютюном свої люльки й закурили. Це викликало в Інфадуса й Скрагги подив. Очевидно, кукуани не були знайомі з божественними властивостями тютюнового диму. Ця трава росла в них у великій кількості, але, як і зулуси, вони тільки нюхали тютюн і зовсім не знали його у цьому новому для них вигляді.
Я запитав Інфадуса, коли нам належить продовжувати нашу подорож, і з радістю почув про те, що ведеться підготовка, щоб вирушити далі наступного ранку, І що вже послано гінців для повідомлення королеві Твалі про наше прибуття. Виявилося, що Твала перебуває у своїй головній резиденції під назвою Луу і готується до великого щорічного свята, яке повинно відбутися на першому тижні червня. На цьому святі звичайно присутні і проходять урочистим маршем перед королем усі військові частини, за винятком деяких полків, що лишаються для несення гарнізонної служби. Там же завжди відбувається велике полювання на чаклунів, про яке мова піде далі.
Ми повинні були виступити на світанку. Інфадус, що мав нас супроводжувати, припускав, що якщо нас випадково не затримає у дорозі повінь ріки, то ми повинні досягти Луу на ніч наступного дня.
Повідомивши нам усе це, наші гості побажали нам доброї ночі. Ми домовилися чергувати по черзі; троє із нас кинулися на свої ложа і заснули блаженним сном, а четвертий не спав, щоб можлива зрада не застукала нас зненацька.
Розділ IX
КОРОЛЬ ТВАЛА
Думаю, що не варто особливо детально розповідати про наше подорожування в Луу. Скажу тільки, що ми йшли туди цілих два дні по рівній, широкій дорозі царя Соломона, яка вела у саму глибину Країни Кукуанів. У міру того як ми
