Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

Мовчанка тривала, але недовго. Раптом король підняв свого списа. У відповідь на це вісім тисяч рук теж підняли свої списи і з восьми тисяч пельок вирвався триразовий королівський салют: “Куум!” Здавалося, що від цього ревища, яке можна було порівняти хіба що з оглушливим гуркотом грому, тричі здригнулася земля.

— Будьте покірні, о люди! — пропищав пронизливий тоненький голосок із-під навісу даху, де сиділа мавпа. — Це король!

— Це король! — як луна, прогриміло у відповідь вісім тисяч пельок. — Будьте покірні, о люди, — це король!

Знову на площі запала мертва тиша.

Раптом один із воїнів, що стояв на лівому фланзі, випадково упустив щит, який із дзвоном упав на висипану вапняком площу.

Твала холодно глянув своїм єдиним оком у той бік, де стояв воїн, що упустив щит.

— Ей, ти, підійди сюди! — загукав він громовим голосом, звертаючись до порушника тиші.

Із рядів вийшов гарний юнак і став перед королем.

— Це ти упустив щит, незграбний пес? Це ти зганьбив мене перед чужоземцями, які прибули із зірок? Як ти посмів це зробити?

Якою б темною не була шкіра бідного юнака, ми побачили, що він зблід.

— О Телець Чорної Корови, — прошептав юний воїн, — це сталося випадково.

— Ну, так за цю випадковість ти повинен поплатитися життям. Ти поставив мене у безглузде становище. Готуйся до смерті.

— Я лише бик короля! — тихо мовив юнак.

— Скрагга! — загримів король. — Покажи мені, як ти вмієш володіти зброєю. Убий цього незграбного пса.

Зі зловісною посмішкою Скрагга вийшов уперед і підняв свій спис. Бідна жертва стояла нерухомо, затуливши обличчя руками. Щодо нас, то ми закам’яніли від жаху.

Скрагга двічі змахнув списом і устромив його в груди юнака; удар був такий сильний, що спис, пройшовши наскрізь, вийшов на цілий фут назовні між лопатками воїна. Змахнувши руками, нещасний упав мертвим. Гомін несхвалення, схожий на далекий грім, пронісся по зімкнутих рядах військ і завмер. Не встигли ми усвідомити весь жах цієї кривавої трагедії, як біля наших ніг лежав розпростертий труп нещасного юного воїна. Зі страшними прокльонами сер Генрі скочив на ноги, але, пригнічений загальною безмовністю, опустився назад на своє місце.

— Удар був добрий, — промовив король. — Заберіть його звідси.

Чотири чоловіки вийшло з рядів військ, підняли тіло вбитого юнака і забрали його.

— Засипте криваві плями, засипте їх! — пропищав тоненький голосок мавпоподібної істоти. — Король сказав своє слово, і вирок його здійснено!

Із-за хатини вийшла дівчина з посудиною, наповненою товченим вапняком, і густо посипала ним калюжі крові. Сер Генрі шаленів і ледве стримував обурення, що клекотало в ньому. Насилу ми вмовили його заспокоїтися.

— Ради бога, сидіть спокійно! — шепнув я йому. — Пам’ятайте, що від нашої розумної поведінки залежить наше життя.

Сер Генрі це зрозумів і оволодів собою.

Поки знищували сліди трагедії, яка щойно розігралася, Твала сидів мовчки, але, як тільки дівчина пішла, він звернувся до нас:

— Білі люди, які прийшли сюди не знаю звідки й навіщо, привіт вам!

— Привіт і тобі, Твала, король кукуанів! — відповів я.

— Білі люди, звідки ви прийшли і що ви шукаєте в нашій країні?

— Ми спустилися з зірок, щоб подивитися на Землю Кукуанів. Не запитуй нас, як ми це зробили.

— Велику ж мандрівку ви здійснили, щоб глянути на таку маленьку країну. А ось ця людина, — сказав він, показуючи на Амбопу, — теж спустилася із зірок?

— Так, і вона, — відповів я. — На небесах є також люди твого кольору. Але не запитуй нас про речі, які вище твого розуміння, королю Твала!

— Ви, люди зірок, дуже сміливо зі мною розмовляєте, — відповів Твала тоном, який не дуже мені сподобався. — Не забувайте, що зірки далеко, а ви тут. А що, якщо я зроблю з вами те ж, що зробив із тим, якого щойно забрали?

Я голосно розсміявся, хоча мені було зовсім не до сміху.

— О королю! — мовив я. — Будь обережний, коли ступаєш по гарячому камінню, щоб не обпекти собі ніг, тримай спис за руків’я, щоб не поранити собі руки. Якщо хоч одна волосина впаде з голови моєї або моїх друзів, тебе поразить смерть. Хіба твої люди, — продовжував я, вказуючи на Інфадуса й мерзотника Скраггу, котрий у цей час витирав кров нещасного юнака зі свого списа, — не сказали тобі про те, що ми за люди? І чи бачив ти людину, подібну до цієї? — І я показав на Гуда, абсолютно упевнений у тому, що ніколи нічого схожого він не міг бачити.

— Правда, таких людей я ніколи не бачив, — відповів король.

— Хіба вони не казали тобі, як ми уражаємо смертю здалеку?

— Казали, але я їм не вірю. Дай мені подивитися, як ви це робите. Убий одного з тих воїнів, що стоять ось там, — і він показав у протилежний бік крааля, — і я тоді повірю.

— Ні, відповів я, — ми не проливаємо невинної крові. Ми вбиваємо лише тоді, коли людина у чімсь провинилася і заслуговує такої кари. Якщо ж ти хочеш переконатися в нашій могутності, звели своїм слугам пригнати у твій крааль бика, і він впаде мертвим раніше, ніж пробіжить двадцять кроків.

— Ні, розсміявся король, — убий людину, і тоді я повірю.

— Добре, о королю! Хай буде по-твоєму, — сказав я спокійно. — Пройди через площу до воріт крааля, і, раніше ніж ти дійдеш до них, ти будеш мертвий. Якщо не хочеш іти сам, пошли твого сина Скраггу (треба сказати, що цієї миті я дістав би велике задоволення, підстреливши цього негідника).

Почувши